Вісті Черкащини 
Один м’яч на двадцять учнів, або Як гартується сталь у гімназії на Тальнівщині
Він відчиняє дверцята власної автівки, збирає вихованців і рушає на черговий турнір, не чекаючи на попутний вітер чи бюджетні субсидії. Понад двадцять років Віталій Бабій, звичайний вчитель із Кобринівської гімназії, доводить, що справжній спорт починається не з євроремонтів, а з характеру. Тут, де колись латали старі м’ячі власноруч, сьогодні виховують гравців для Суперліги, а дівчатка-футболістки обігрують іменитих суперників. Про те, як витягнути молодь із полону гаджетів, чому «фізика» б’є тактику і як сільському тренеру вдається тримати спортивну планку цілого району, читайте в нашому матеріалі.
Один м’яч на двадцять душ
Понад двадцять років тому Віталій Бабій переступив поріг Кобринівської гімназії й відтоді «пропав» для спокійного життя, бо без дитячого спорту себе вже не мислив. Спершу на чистому ентузіазмі виплекав волейбольну команду. Таку зубасту, що її почали побоюватися навіть запеклі дорослі профі. Паралельно з волейбольними баталіями тренер «хворів» і футболом, збираючи місцевих хлопчаків на стадіоні за будь-якої погоди.
«Ви ж розумієте, – мружить очі Віталій Миколайович, згадуючи ті спартанські умови, – що на десять пар дитячих ніг у мене тоді був один-єдиний м’яч? Питаєте, як я міг навчити футболу в таких обставинах? А я просто казав: “Навчимо!”. І вчив, вечорами власноруч латаючи старі шкіряні “сфери”, які віддавали добрі люди, аби лише ті дотягнули до наступного тренування».
Зрештою, восени 2021-го ця багаторічна «біганина» між сіткою та воротами конвертувалася у статус: у гімназії офіційно відкрили філію футбольного відділення Тальнівської ДЮСШ.
Від сільського стадіону до професійних ліг
Сьогодні тренеру телефонують колеги з іменитих клубів і ламають голову: звідки у хлопців така неймовірна «фізика»? Секрет криється в кобринівській школі витривалості. Тут ніхто не обіцяв тепличної долі, зате гартували характер. Нині Євген Мазур захищає кольори команди другої ліги в Тростянці, а його брат Іван свого часу пройшов жорстке сито відбору та грав за шполянський «ЛНЗ» (U-19) у юнацькій Суперлізі України. Для вчителя це і є найвищий гонорар – бачити, як його «пташки» впевнено тримають удар у великому світі професійного футболу.
«Іван пройшов колосальну конкуренцію, реально виходив на поле, а не лавку полірував, – пишається вихованцем тренер. – Зараз хлопець вчиться в Уманському університеті на фахівця, готує собі майбутнє, бо треба ж думати наперед».
Залізна «фізика» проти вишуканої тактики
У Віталія Бабія власна філософія підготовки. Поки інші малюють хитромудрі схеми на папері, він робить ставку на витривалість. Тренер переконаний: без міцного здоров’я та залізних легень будь-яка тактика розсиплеться вже на десятій хвилині гри. Його дівчача команда свого часу «косила» суперниць саме завдяки атлетизму. Водночас вихованці не зациклюються лише на м’ячеві. У Кобриновому вправно кидають у баскетбольне кільце, тримають ракетку в тенісі й навіть прораховують ходи на шахівниці.
«Без належної фізичної підготовки в жодному спорті не встоїш, – переконаний Віталій Миколайович. – Мої дівчата свого часу суперниць банально перебігали. Коли ті вже задихалися, мої лише входили в азарт».
Четверте місце вартує золота
Коли Кобринівська гімназія, де всього вісімдесят учнів, виходить на рівень району і змагається з гігантами зі Шполи, Багачевого чи Звенигородки, де школи-тисячники, – це вже подвиг. Цьогорічне четверте місце з футзалу для маленького села є результатом космічним. Особливо, коли врахувати, що лідерів команди іноді забирають батьки за кордон чи до столиці. Але тренер не опускає рук: везтиме дітей на всі турніри власною автівкою, аби тільки вони бачили світ і набиралися досвіду.
«У мене в школі вісімдесят учнів, проте на районних змаганнях ми виступаємо на рівні, а подекуди й обходимо іменитих суперників, – розповідає Віталій Миколайович. – Вийшли одним сільським колективом і в битві за “бронзу” поступилися лише одним м’ячем. У таких умовах цей результат дорожчий за будь-який кубок».
Битва за здоров’я в полоні гаджетів
Найважчий суперник тренера сьогодні – не сусідня команда, а смартфон у дитячих руках. Він констатує: сучасна програма та гаджети часом крадуть у дітей реальне життя. Розворушує малих навіть у холоди, організовуючи тренування, аби тільки вони не засиджувалися вдома. Мотивує медалями, поїздками й прикладом випускників, які досі приїздять у село пограти за дорослу команду.
«Діти зараз занадто занурені в ці гаджети, втрачають рухливість, – зітхає Віталій Миколайович. – А я їм пояснюю: якщо зараз не закладемо здоровий фундамент, далі долати перешкоди буде набагато важче. Тіло й характер треба гартувати вчасно».
Післяслово
Коли дивишся, як учитель сам стає на ворота у грі проти юніорів або як дівчатка-четвертокласниці радіють медалям «Пліч-о-пліч», розумієш: доки в селі працює такий фанат, футбольне серце Тальнівщини не зупиниться. Наперекір дефіциту інвентарю та викликам часу. Бо головне прагнення Віталія Бабія незмінне: «Аби лише діти росли здоровими. Тоді й усе інше обов’язково додасться».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
