Вісті Черкащини «Обов’язок кожного чоловіка – узяти військовий квиток і йти до військкомату», – говорить захисник з Тальнівщини
Нещодавно мені пощастило познайомитися з 34-річним Віталієм Присяжнюком – ветераном війни, патріотом України, волонтером. Шляхетний, розумний, людяний, непотайний. Саме таким мені видався цей молодий чоловік.
Доброволець.
«З першої хвилини війни мені було соромно стояти осторонь. Як на мене, обов’язок кожного чоловіка – узяти військовий квиток і йти до військкомату. Я прийшов 25 лютого, бо 24 він був закритий. Ми стали в чергу о 8-й годині, поріг переступили приблизно о 15-й. На це тоді приємно було дивитися».
Хоча Віталій – людина мирної професії, та коли біда прийшла в нашу державу, не зміг стояти осторонь, тому після проходження навчання записався до лав добровольців. Чоловік одразу потрапив у славетну 72-гу бригаду імені Чорних Запорожців, з якою воював на півночі Київщини, згодом – на Донецькому напрямку, обороняючи Бахмут та Вугледарську ТЕЦ.
Поранення
«Служив кулеметником у кулеметному взводі роти вогневої підтримки військової частини. Ради цікавості ми з побратимами порахували, що тиша між «прильотами» триває 6-8 секунд! Наприкінці літа 2022 року мене поранило. Перебігаючи з позиції на позицію (лінії оборони не було), ми просто висипали з посадки й окопалися. Я відстояв на позиції ніч, рано ще підкопався й мав відпочивати. Почався сильний артобстріл. Передавши свого кулемета піхоті на позицію, пробіжками добирався до машини. Отут зазнав поранення. Стабілізували мене в Дружківці. Одну ніч переночував у шпиталі Дніпра, далі лікувався в Уманській лікарні, де відвели крило для поранених військовослужбовців. Після першої операції дізнався, що майже всі побратими з мого взводу полягли. Це найстрашніше!»
Госпіталь
Віталій вважає, що зараз треба розповідати більше не лише про війну, а й те, як видужують поранені бійці: «В інтернеті багато неправдивої інформації про військові шпиталі. У трьох сам лежав. Ніде ніхто не бере ні копієчки! Я втратив частину руки. За перший місяць мені зробили п’ять операцій. Ставлення усього медперсоналу до поранених золоте. Годують дуже смачно. Медичні препарати й обладнання якісні. Безліч волонтерів приїжджає. Везуть одяг, фрукти, солодощі, домашню й магазинну випічку, мед, прополіс у пачечках».
Протезування. Допомога Україні
Сьогодні поранених військових, які знаходяться на лікуванні чи проходять реабілітацію, підтримують фонди, волонтери, громадські організації, компанії та місцеве самоврядування. Завдяки одному українсько-японському фондові Віталієві Присяжнюку й іншим пораненим воїнам виготовили й установили протези в Японії.
«Цей фонд допомагає Україні в медичній галузі (протезує й лікує поранених, передає лікарські препарати, обладнання, стажує українських лікарів) та переселенцям. Наприклад, у Бучі відбудував школу, торік передав понад 30 повністю укомплектованих карет швидкої допомоги. У мене з представниками цього фонду встановилися тісні дружні взаємини».
Допомога військовим
Віталій – посередник між ЗСУ й людьми, які хочуть їм допомагати. Як це працює? До нього з військових частин надходять офіційні запити з номером та мокрою гербовою печаткою на придбання конкретного військового обладнання чи зброї. «У документі поряд із званням і посадою офіцера я фігурую як контактна особа. Це дає мені підставу з ним іти далі. Реєструю запит у Тальнівській міській раді. Мені не відмовили жодного разу. Недавно я передав хлопцям 10 FPV-дронів. Це дуже велика допомога. Мої друзі з Фінляндії, Польщі та Японії, а з ними – різні фонди дають кошти на конкретний товар, я його купую й надсилаю хлопцям, а благодійникам – звіт».
Для військових частин чоловік придбав і передав різне обладнання: окуляри віртуальної реальності, 15 дронів, антени для підсилення сигналу, радіостанції, тепловізори, прилади нічного бачення, дальномір, автомобілі. З «дрібниць» – каремати, камери на шоломи, спальні мішки, буржуйки, запчастини для автомобілів. Майже все Віталій відправляє захисникам Новою поштою. «Найближче відділення знаходиться за 30 кілометрів від «нуля», – говорить він.
«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову» (Ліна Костенко)
«Наша мова – наша незалежність. Мої побратими відстоюють не лише Україну, а й рідну мову, за яку москалі катували, розстрілювали, морили у соловках та сибірах! І все ж перехід російськомовних громадян на українську має бути плавним, не під нагайкою. Вони мають усвідомити, що мова наша гарна, що без неї немає нації. Люди повинні дорости до цього, витравити із себе раба», – каже наш гість.
Фільм, який необхідно подивитися кожному
На початку великої війни підтримувати наших військових прагнули всі. І нині донати українців допомагають волонтерам забезпечувати бійців багатьма вкрай необхідними речами. Проте запал українців, з яким вони перераховували гроші на потреби ЗСУ, почав зменшуватися. «Вважаю, що кожен українець повинен подивитися фільм «20 днів у Маріуполі» – свідчення геноциду цивільних українців, а не військових. Картина – не авторський вимисел, не фільм жахів, а жорстока реальність. Наші люди повинні усвідомити, що з ними може статися, коли, не приведи Боже, війна постукає у їхні двері. Дуже вдячний людям, котрі, попри колосальну психологічну втому, відгукуються, і ми закриваємо збори», – говорить волонтер.
Коли настане мир
«…поїду в Бориспіль. Там загинули мої хлопці. Сподіваюся: коли закінчиться війна, то їх дістануть з бліндажа – і сім’ї зможуть поховати своїх рідних. Якби я міг, то перед святкуванням Дня Перемоги оголосив на державному рівні три дні жалоби за всіма полеглими. А тоді вже можна святкувати».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
