Незламний «Дід»: життєві барикади волонтера з Тального

Небесний легіон Тальнівщини
Життя кожної людини – то книга, але лише одиниці залишають по собі карби, що не стираються часом. Доля Петра Григоровича Каракулі саме така: вирізьблена на граніті випробувань і зігріта безмежною любов’ю. Сьогодні, гортаючи сторінки його біографії та вслухаючись у тихий, переповнений болем і ніжністю голос дружини Марії Степанівни відчуваєш пульс справжньої історії.
Перед нами постає сповідь про чоловіка, який став непохитною скелею для своєї родини та вірним сином для України. Це історія про велике серце, яке до останнього удару належало рідній землі, та про волонтера, чий дух виявився міцнішим за будь-які залізні барикади.
Коріння тримає землю
Для Петра Григоровича Україна була самим подихом, справою всього життя та його особистим, свідомо обраним шляхом. Марія Степанівна згадує: це знання прийшло до неї ще тоді, коли доля вперше випробовувала їх на міцність. У часи, коли спокуса легкого хліба вела багатьох за кордон, чоловік тримався свого коріння так само міцно, як віковічний дуб – рідного ґрунту. Навіть коли з’являлися думки про заробітки в росії, його воля лишалася непохитною: волів працювати на своїй ниві, аби лише не йти всупереч власним принципам.
Свою правду він ніс відкрито ще з радянських часів, не боячись промовляти вголос те, про що інші воліли мовчати. Та за порогом рідної хати незламний борець ставав коханим чоловіком,
із ким можна було розділити і тиху радість, і гіркий сум. Марію Степанівну завжди полонило те внутрішнє світло, яке він приносив із собою, наче сонце на плечах.
Від Майдану до фронтових доріг
Його шлях за вільну Україну був прямим і безкомпромісним, мов лезо меча. Петро Григорович відкрито повстав проти тогочасної системи Януковича, а вже 26 листопада 2013 року його серце покликало його до Києва. Марія Степанівна й досі пам’ятає той крижаний страх, що лещатами стискав груди, поки він стояв на барикадах Євромайдану. Навіть поранення в живіт не спинило борця: ледь підлікувавшись у столичній лікарні, він знову повернувся у вир подій. Там, серед диму й надії, він стояв до самої весни 2014-го.
Коли ж війна чорною тінню лягла на Схід, Петро Каракуля, попри свої шістдесят сім, очолив «Народну самооборону» району. Незважаючи на поважний вік, активно відправляв гуманітарну допомогу в зону АТО й часто супроводжував вантаж особисто. Безліч разів волонтер бував у самісінькому пеклі. Над головою свистіли снаряди, автівка дивом уникала сепаратистських пасток, куди волонтерів навмисне заманювали місцеві. На шаленій швидкості – 120 кілометрів на годину – тальнівці пролітали найнебезпечніші ділянки доріг, що прострілювалися зусібіч.
Не лише бійці, а й побратими-волонтери називали Петра Григоровича «Дідом». На передовій на нього чекали, як на рідного батька, з глибокою пошаною промовляючи це просте й водночас вагоме псевдо. Для військових він став уособленням незламного тилу, тією силою, що надійно тримає небо за плечима. «Аби був молодший, то вже тримав би зброю в окопах», – часто казав «Дід». Та правда була в тому, що його волонтерство стало таким самим запеклим боєм, де замість куль – виснажливі дороги й тисячі здоланих кілометрів заради порятунку інших.
Спадщина чесного імені
Справедливість була для Петра Каракулі єдиним мірилом. Він діяв прямо, мов розчерк пера, і ніколи не терпів підлості. Своїм двом дітям та п’ятьом онукам прагнув передати найцінніший скарб – звичку жити по совісті. Марія Степанівна назавжди закарбувала в пам’яті його настанову: «Треба остерігатися, аби прізвище наше завжди лишалося чистим».
Чоловік не терпів байдужості, бо вважав захист рідної землі святим обов’язком кожного, хто по ній ходить. Навіть коли підступна хвороба почала забирати сили, випиваючи життя крапля за краплею, його дух не згасав. Ставши зовсім слабким тілом, він продовжував жити справами фронту, знаходячи сили у своїй невичерпній вірі в перемогу правди.
Післяслово
19 червня 2015 року земний шлях Петра Григоровича Каракулі обірвався. Проте він залишив по собі не підвладну часові світлу пам’ять, яка й сьогодні зігріває серця побратимів та рідних.
Для Марії Степанівни коханий чоловік назавжди залишиться тим єдиним, чия справедливість була міцнішою за крицю. А для вільної України, про яку він так мріяв, – воїном духу, який тримав свою барикаду до останнього подиху. Його життя стало тим самим корінням, що й сьогодні міцно тримає нашу землю.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА





