Вісті Черкащини 
Нев’янучий цвіт Кривих Колін: Останній шлях «Вагнера»
12 квітня 2022 року Кривоколінська земля готувалася прийняти рідну дитину на вічний спокій. Погода лютувала: рвучкий вітер бив у обличчя, ніби намагався викричати материнський біль.
Для побратимів Володимир Кімлик був «Вагнером» – воїном із гартом АТО, пораненнями й важкими контузіями за плечима. В очах Нелі Іллівни він назавжди залишився світлим хлопчиком, сповненим надій перед навчанням у Києві й жагою до правди. Березневий бій під Броварами обірвав земну дорогу захисника. Тепер спогади про нього живуть у розмовах рідних, друзів, побратимів, односельців.
Сьогодні ми згадуємо сина Черкащини разом із матір’ю, вибір якого виявився вагомішим за саме життя.
Поміж сторінок долі
Життя Володимира почалося 18 квітня 1968 року в Романівці, згодом дорога вела через Лоташеве й Піщану до Кривих Колін. Саме тут він закінчив школу, і тут його душа пустила найміцніше коріння.
«Володя умів бути вірним, – тихо каже мати, і в тремтливому голосі бринить безмірна любов. – Друзі були для нього цілим світом. А ще любив нашу річку, відчував кожне дерево в лісі. Пам’ятаю, як іде зимою: колючий сніг січе обличчя, а він несе ту нещасну рибину й радіє так, ніби весь світ завоював...»
Дитинство минало в роботі та хлопчачих забавах. Разом із Льонею Швецем, Сергієм Дубиною та Сашком Тимошенком копав землянки в сосновому гайку через дорогу від хати. Влітку нарівні з дорослими хлопці – засмаглі й невтомні – випасали радгоспну череду. Проте була у Володимира ще одна пристрасть: несамовита любов до книги. «Поки інші дбали про матеріальне, ми жили знаннями, – згадує Неля Іллівна. – Володя не уявляв дня без запаху друкарської фарби й паперу. В історичних томах, у працях Степана Бандери й інших достойників шукав справжню Україну. Ту, за яку варто стояти. Тепер у хаті лишилося ціле море книг...»
Шлях воїна: Гартування сталі й духу
Після школи Володимир поїхав до Києва навчатися на електрозварювальника. Згодом – армія, весілля, народження сина Олексія. У Білій Церкві Володимир облаштовував свій дім: усе вмів зробити власноруч, майстрував, лагодив, але легені зраджували. Робота зі зварювальним апаратом перетворилася на щоденне випробування. «Тяжка то праця, дихати нічим, – зітхає мати. – Володя був майстром на всі руки, та хвороба хапала за горло, не давала дихнути на повні груди».
Проте, коли на Україну прийшла війна, недуга ніби відступила перед волею. Воїн пройшов крізь вогонь АТО, витримав поранення й важку контузію. У травні 2016 року став частиною родини «Правого сектора» під позивним «Вагнер». Мав бойові нагороди, та шукав не слави, а правди.
У 2022 році Володимир очолив контррозвідку в загоні Дмитра Коцюбайла. «Вагнер» і «Да Вінчі» – два добровольці, які не чекали повісток. Незадовго до фатального березня вдвох приїздили на Тальнівщину. Провідали рідні пороги, вдихнули цілющого повітря, ніби брали сили в землі перед головним іспитом.
Перший місяць весни став для обох межею безсмертя. Володимир Кімлик загинув 10 березня 2022 року, а його командир – 7 березня 2023-го. З різницею в рік і кілька днів пішли у вічність, до останнього тримаючи щит над Україною.
«Мамо, бережи себе… А для кого берегти?»
Коли почалася велика війна, чоловік не вагався – пішов захищати своє. Ще в січні мати помітила: увесь одяг у нього випрасуваний, охайно складений на поличках. Одного ранку прокинулася, а сина вдома вже немає. Лише короткий дзвінок: «Мамо, не журися, я в Києві. Менше слухай радіо й не дивися телевізор. Вистоїмо». І 9 березня запевняв: «Мамо, усе буде добре. Ти тримайся, бережи себе».
«А для кого берегти й за що триматися – досі не знаю, – плаче нещасна мати. – А він знав… Знав, коли йшов на завдання».
10 березня 2022 року на Броварщині життя Володимира Кімлика зупинилося. Його група прийняла останній бій у лісосмузі. «Дякую людям, які поставили на тому місці пам’ятний знак. Доземно вклоняюся їм, – каже Неля Іллівна. – Тепер там колишуться прапори, люди шанують те місце. Жінки з навколишніх сіл бачили, як загарбники возили тіла наших хлопців… Вони їх поховали по-людськи. А коли Київщину визволили, могилу відкрили. 12 квітня мою дитину привезли додому, у Криві Коліна. Я плачу, плачу… Кричу, а він мовчить. Тільки посміхається з фотографії».
Замість молитви
«Гарний був козак, – мовив біля труни командир із позивним «Ведмідь». – Помстимося за нього. Обов’язково».
Згорьована мати продовжує свою щоденну розмову з сином. А думками вона там, де нині тримають небо захисники й захисниці: «Кожен день молюся за вас. Діточки, ви – опора наша. Тримайтеся, як наші предки. Честь вам від нас. Ми ніколи не забудемо, бо без пам’яті людини немає. За кожного солдатика щодня навколішки стаю і благаю Бога вберегти йому життя».
Неля Іллівна вірить: перемога буде, бо так казав її Володя: «Ворога багато, мамо, як піску в морі, але дух наш не здолати». Тепер він живе в пам’ятному знакові посеред лісосмуги, у кожній сторінці домашніх книг і в нескінченній любові матері, яка виховала Лицаря.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
