Вісті Черкащини Не виходив з операційної навіть під обстрілами: як травматолог Тальнівської багатопрофільної лікарні лікував людей
Рятував під свист мін і вибухи «Іскандерів», пережив евакуації, втрату дому й колег, але не залишив професію. Бо травматологія – це його спосіб утримувати світ від остаточного руйнування.
Життя перетворилося на передову
49-річний Дмитро Неліпа народився в Мар’їнці. Там же й працював завідувачем травматологічного відділення центральної районної лікарні, що розташовувалася в місті Красногорівка. До 2014 року це була звичайний медичний заклад. А потім – уже ні. Війна перетворила працю медиків на останній рубіж між життям і смертю. Перші поранені – ще у 2014-му. Перші ночі без сну. Перші операції під канонаду.
У 2015-му лікарня опинилася за 500 метрів від лінії зіткнення. Під обстрілами довелося евакуювати ціле відділення до Курахового. «Ми не мали права зупинитися. Люди приходили, несучи біль і досвід життя, розірваного війною», – говорить Дмитро.
У Кураховому він тримався до початку 2024-го. Лікарня жила під постійною загрозою: артилерія не давала перепочинку, удари С‑300 били різко й нещадно, прильоти «Іскандерів» розривали тишу на шматки. Максимум – 13 важких поранених за день. Загалом – понад 500 врятованих.
Більшість колег виїхали. Дмитро Олександрович лишився. Бо хтось мав стояти біля операційного столу.
Коли фронт підійшов упритул і лікарню почали нищити прямими влучаннями, він знову мусив переїхати. Цього разу – у Покровськ на Дніпропетровщині. Але й там війна наздогнала. КАБи. «Шахеди». Фронт – усього за вісім кілометрів. Лише після цього лікар опинився у Тальному на Черкащині. Уперше за багато років у відносно тихому місці.
Покликання не змивають навіть вибухи.
Травматологія стала не вибором, а спадком крові: батько – травматолог, завідувач відділення. «Я пробував керувати лікарнею, але зрозумів: мені потрібен живий контакт та операційна», – каже пан Дмитро.
Шестирічна дівчинка запитала про життя
Окремі випадки назавжди залишаються в пам’яті. Про один із них лікар говорить із тремтінням у голосі. Шестирічна дівчинка. Обидві ніжки з відкритими переломами стегон. Проникливе поранення живота. Крововтрата страшних масштабів. І дитяче запитання: «Дядю, а я буду жити?» Дитина втратила пульс.
Дві години лікарі й військові медики витягували її з того світу. Дівчатко вижило. Цей момент Дмитро Неліпа пам’ятає навіть крізь десятки інших врятованих життів, крізь шум вибухів і нічні операції.
Травматологія вчиться на війні
За останні роки українська травматологія змінилася до невпізнання. Колись місяці нерухомості в апараті Ілізарова чи на скелетному витяжінні були неминучим вироком, сьогодні ж усе робиться малоінвазивно.
«Ми оперуємо через маленькі розрізи, як хірурги на лапароскопії», – пояснює Неліпа.
Блокуючий остеосинтез, сучасні пластини, імплантати, у тому числі українські.
Війна стала каталізатором обміну досвідом між військовими й цивільними медиками. І саме він зараз рятує життя в тилу.
«Саме воно не мине»
Перелом сам себе не полагодить. Після травми – іммобілізація хоч ременем, хоч дошкою. Холод. І негайно в лікарню.
Бо кожен згаяний день робить лікування довшим, складнішим і дорожчим.
Особливу увагу лікар звертає на літніх людей:
–остеопороз часто недооцінюють;
–падіння взимку – одна з найпоширеніших причин переломів;
–кальцій після 55–60 років – не примха, а профілактика інвалідності
Військові – окрема категорія пацієнтів
У Тальному близько 10% його пацієнтів — військовослужбовці. Багато з них приходять під час відпусток, з переломами, потребою у реабілітації, оформленні інвалідності. «Щонайменше п’ять військових на день. Ми маємо дати їм шанс повернутися до життя», – говорить пан Дмитро.
Він продовжує навчатися. Опанував і реабілітацію, бо в умовах війни вона стала невід’ємною частиною галузі.
«Ми можемо стати останнім поколінням»
Найбільший біль лікаря – не операції й не чергування, а відсутність молодих спеціалістів. «Інтерн отримує п’ять тисяч гривень. Як він має жити? Як має вчитися? Як має втриматися у професії?» – запитує він.
По Україні офіційно понад 90 вакансій травматологів. Неофіційно – значно більше.
У Тальнівському закладі частину дефіциту закривають лікарями-переселенцями. Та це не вирішення проблеми – лише тимчасова латка.
Післямова
Дмитро Неліпа не каже пафосних слів про обов’язок чи героїзм. Не любить говорити про себе. Більше про врятованих.
Він пережив евакуації, працював біля самої лінії фронту, проводив операції під обстрілами, втрачав колег, рятував майже безнадійних. Доводилося збирати людей буквально по шматках і знову запускати їхнє життя.
Тепер травматолог працює в Тальному. Але його кабінет та операційна все одно переповнені війною, бо вона приходить сюди через переломи, уламки, болі й історії, які несуть із собою захисники.
І попри це пан Дмитро виходить на роботу щодня. Без пафосу. Без шуму. Знає: якщо хоча б один лікар не відмовиться, країна триматиметься. Це не романтизм і не героїзм. Вибір. І Дмитро Неліпа робить його знову і знову.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
