Вісті Черкащини Навіки 39: Пам’яті лицаря світла з Тальнівщини
Сьогодні, 21 липня, минає два роки відтоді, як перестало битися серце Василя Бугайова – простого сільського чоловіка, люблячого батька, надійного друга й відважного воїна. Йому назавжди 39. Проте для рідних, побратимів, односельців і тих, хто знає його історію, він живий. Присутній у кожному мирному ранку, у дитячих усмішках, у кожному погляді, сповненому вдячності.
Звичайна доля великого чоловіка
Василь народився 18 грудня 1983 року в селі Веселий Кут. Тут минуло його дитинство, тут він закінчив школу, звідси вирушив на строкову службу до Десни. Потім – знову повернення додому, до знайомих стежок і сільського життя. Але в нього був той внутрішній стрижень, якого не зламала жодна обставина.
Чоловік не прагнув пафосу. Його любов до України не була гучною, а тихою, щоденною і дуже справжньою. Саме тому, коли у 2014 році схід країни охопило полум’я війни, Василь не чекав і не вагався – пішов. Бо «так треба». Бо «діти ростуть – має бути майбутнє». Бо «хтось же має тримати небо».
Ми з одного села
Зі своєю майбутньою дружиною познайомився легко: жили поруч, бачилися на вулиці, а потім якось разом зустріли Новий рік… і вже не розлучалися. «Я тоді жила сама, з дітьми… – згадує вона, – а він прийшов, і ми стали родиною».
У повсякденному житті Василь був лагідним, тихим, турботливим. «Не ображав мене й моїх синів, був добрим, рідним…» – каже Тетяна крізь сльози. Особливо пишався своєю маленькою донечкою, яку сам і назвав – Настя. Дуже на неї чекав. І дуже її любив. Як і її мама, вона теж завжди чекатиме на тата.
Мовчазна війна
Про війну Воїн не розповідав. Ніколи. Йому було важливо знати, що вдома все спокійно. Що діти ростуть. Що мама – здорова. Що дружина тримається.
Коли вдруге пішов у Збройні сили – уже на самому початку повномасштабного вторгнення, 12 березня 2022 року, – знову нічого не казав. Зібрався й пішов. У складі Першої окремої танкової бригади тримав оборону на Запорізького напрямку. Не за нагородами, не за визнанням, а за дітей. Василь вірив у свою справу.
Найважче – чекати
21 липня 2023 року родина почула те, чого не хоче чути жодна мати, жодна дружина: «Зник безвісти». Тоді почалося пекло. «Я досі не вірю, що його немає. Чекаю його щодня. Думаю, що він живий», – каже Тетяна.
Більше ніж пів року – очікування на диво. Надія, що двері ось-ось відчиняться, що все було помилкою. Але того не сталося. Василь загинув у бою біля села Мала Токмачка Запорізької області, мужньо виконавши свій військовий обов’язок.
Поховали Героя 26 лютого 2024 року у рідному Веселому Куті. У закритій труні.
Жити заради дітей
Сьогодні Тетяна виховує трьох дітей. Старший син Денис – теж військовий, пройшов через полон і лікується. «Жити треба. Для дітей. Бо хто їх підніме, як не я?» – каже вона. Голос тремтить. Але вона тримається.
Про тата дітям вона розповідає тільки хороше. Бо таким він і був: «добрий, нічого не жалів, для них жив».
Пам’ять, яку не стерти
18 грудня 2024 року на фасаді Веселокутської гімназії, де Василь навчався, відкрили меморіальну дошку – символ незламності Героїв. Їхні імена залишаються з нами. Їхня сила передається далі. Їхні діти ростуть і знають: батько був не лише солдатом, а й Людиною.
«Усі бояться, але захищають Україну і свої сім’ї», – казав він. У цих словах – уся суть. Василь Бугайов не був надлюдиною. Боявся, сумнівався, мовчав. Але він ішов на фронт. Бо знав, що інакше – ніяк. І тому його приклад – не про героїзм, далекий і недосяжний. А про відповідальність. Про мужність бути поруч. Про любов до дітей, до землі, до рідного дому.
«Треба жити далі», – каже Тетяна. Ці слова – звернення до всіх родин, які втратили своїх Героїв. Вони – як молитва. Як клятва. Як пам’ять.
Василь Бугайов – Присутній. Завжди. У словах. У серцях. У тиші над полями Веселого Кута. Схиляємо голови. Дякуємо за Чин.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
