Вісті Черкащини Народжений у багатодітній сім’ї – вихований на полі бою: шлях молодого лейтенанта з Тальнівщини
«Я народився в Мошурові, що на Тальнівщині, у багатодітній родині», – так починає свою розповідь Вадим Гученко. Здавалося б, звичайне українське село, звичайне дитинство. Але війна змінила все. Сьогодні цей юнак – командир взводу, який захищає нашу країну. Його історія відображає долю всіх українців, які стали на захист рідної землі.
«Маю трьох сестер і двох братів. Нас виховувала лише мама й віддала нам усе, що могла, – каже Вадим. – Ми виросли в затишку й любові. Звісно, були й складні моменти, але як без цього в житті? Мама дала нам усім гідне виховання. У нас дружна сім’я, і це – найголовніше».
Вадим Гученко закінчив Мошурівську школу й Уманський національний університет садівництва за фахом менеджера. Захоплюється футболом і вільною боротьбою. До війни працював на молочному підприємстві ТОВ «Кищенці» в Уманському районі.
«Мій військовий шлях розпочався з призову, – продовжує наш співрозмовник. – Приїхавши до ТЦК, я ще не знав, як складеться доля. Там мені запропонували вибір: завдяки вищій освіті я міг спробувати стати офіцером. Пройшовши медичну комісію, вирушив до Черкас у батальйон резерву, а звідти – до Львова, у Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Навчання відкривало нові можливості. Зокрема, мені запропонували стажування у Великій Британії. Після відбору я пройшов двомісячний курс, де натовські інструктори з різних країн ділилися досвідом. Для українців це був важливий досвід. Нас навчали, як захисників Європи, і це зворушувало».
Повернувшись, Вадим отримав звання молодшого лейтенанта й одразу поповнив лави бойової бригади. У батальйоні на нього чекали «обстріляні» хлопці. Перші дні були важкими. Нові обставини. Море інформації. При цьому, не маючи бойового досвіду, мав командувати взводом. Зібравшись із духом, звернувся до своїх підлеглих: «Хлопці, я прийшов до вас молодим і без військової практики, тож прошу допомоги. Хочу вчитися у вас, переймати ваші навички, адже всі ми тут для однієї мети».
Сьогодні молодший лейтенант усвідомлює: війна – це щоденне навчання. Кожна хвилина вільного часу йде на вдосконалення, на розмови з побратимами, на вивчення літератури. Бо справжній воїн вчиться постійно, не зупиняється. Те, що засвоїв за короткий час навчань, допомагає, але з кожним днем розуміє – це лише початок довгого шляху.
«Мій робочий день тут не має чітких початку й кінця. Ранок може розпочатися з копання позицій, підготовки укриттів, а вечір – вартовою службою, – говорить військовий. – Як командир взводу, завжди маю знати, де знаходяться хлопці, слідкувати за їхнім настроєм, здоров’ям і готовністю до завдань. Щодня складаю план, призначаю наряди, веду журнали – це необхідні деталі, які допомагають підтримувати порядок і дисципліну. Для своїх бійців я маю бути і командиром, і наставником, і другом. Постійно запитую про їхні потреби й проблеми, передаю цю інформацію далі, щоб вирішити питання, які від мене залежать. Адже важливо не лише підтримувати бойовий дух, але й забезпечити побратимам відчуття підтримки й опіки. Ми завжди тримаємося насторожі, бо ворог може з’явитися в будь-який момент, з будь-якого боку. Хоч у мене ще немає багатого бойового досвіду, та мої хлопці щедро діляться своїм. Вони – моя опора й джерело знань, які, як губка, вбираю щодня. Наш колектив – це одна сім’я, де кожен готовий допомогти й підставити плече, незалежно від обставин».
Вадим Гученко розповідає про незламний дух українського народу. Волонтерська допомога, що ллється нескінченним потоком, нагадує могутню ріку, що живить і зміцнює наших захисників. З усіх куточків України прибувають дари. Маскувальні сітки, що ховають наших воїнів від ворожих очей. Смаколики, які нагадують про рідний дім; і страви, що зігрівають тіло й душу. Особливо зворушують малюнки дітей, котрі, немов маленькі сонечка, розсіюють темряву війни. Їхні щирі слова підтримки – це найкраща нагорода для наших героїв. Знають же, що їм допомагають не лише дорослі, а й найменші українці.
«Про волонтерів з Мошурова чую не вперше, бо слідкую за новинами з рідного села, – каже молодший лейтенант. – Запросив допомогу й для себе, адже не вистачало маскувальних сіток. За 3-4 дні дівчата сплели дві. Я вже їх отримав. Окрім сіток, у пакунку побачили ще й в’язані шкарпетки – більше десятка! Вони точно стануть у пригоді, адже здоровий солдат – це бойовий солдат, а хворіти не можна. За це від мене й хлопців низький уклін мошурянкам і величезна подяка».
Натхнення – це жилочка, що б’ється в серці кожного. Українські воїни відчувають його особливо гостро, адже бачать, як війна обриває золоті нитки доль їхніх побратимів. «Наше прагнення до перемоги – це не лише особиста справа, – підсумовує Вадим Гученко. – Це бажання подарувати майбутнє не тільки своїм сім’ям, а й усім, хто мріє про мирне небо над головою. Кожна перемога – це крок до того дня, коли ми разом напишемо нову сторінку історії – єднання та процвітання. Коли йдеш вулицею і люди дякують – це дуже мотивує. Такі прості речі, а гріють душу».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
