«На війну треба йти морально підготовленим», – каже атовець з Тального

«За півтора місяці лише одного дня по нас не стріляли»

► На рубежі

Атовець, фінансист за професією, тальнівчанин Петро Качур згадує, як потрапив на війну. З відчаєм розповідає, що довелося йому пережити у цей тривожний період його життя. Як було страшно перебувати у зоні активних бойових дій, коли перебуваєш у глибокому льоху і маєш лише віру в те, що повернешся додому.
Все почалося у липні 2014 року – прийшла повістка. Петро за день пройшов медогляд й вже за кілька днів був на перепідготовці у 128 горно-піхотній бригаді.
– Я механік, водій БМП. Мені зразу вручили техніку. Екіпаж мого транспорту – 11 осіб, з усіма потрібно бути по-братські, це ж твоя команда. Спочатку ми їздили, пристрілювалися. Через місяць підготовки – загрузили техніку на ешелони та вирушили на війну. Уже за три дні ми були на місці. Ми доїхали приблизно до Харькова. Точно не знали куди, адже маршрути міняли, а нам нічого не говорили, щоб не було раптового просочення інформації. Потім ми згрузили техніку і вже колоною вирушили у сторону Луганська, – пригадує Качур.
На першій локації, де перебував ротацію Петро розповідає, що було тихо – не стріляли. Проте місцеві жителі розповідали, що багато українців загинуло тут раніше. З часом їхня бригада попрямувала до Дебальцевого на заміну іншій бригаді, яка постраждала під час боїв. Як говорить Петро, ось тут ставало все страшніше. «Хто не боявся – той брехав», – запевняв чоловік.
– На цій локації активні дії були кожного дня. Не зважаючи на це, у місті залишалися проживати люди. Час від часу по нас через все місто летіли снаряди і падали на іншому краю міста, там де ми базувалися, а інколи вони не долітали і потрапляли в місто. Потім ми вирушили далі. За напівзруйнованим мостом, за вказівною табличкою Луганськ – Донецьк ми змінювали, якщо не помиляюся, батальйон «Київська Русь». Їх не багато було, а нас у разів три більше. За хвилин 15 вони нам пояснили, що тут місцевих жителів немає, ми маємо триматися на двох вулицях цього села і зразу ж вони залишили цю територію, – розповідає військовий.
Однак найбільше вражає те, що за словами нашого героя, у їхньому підрозділі із 80 осіб ніхто раніше не брав участі у бойових діях. А їх залишили у цьому небезпечному місці без жодної професійної підтримки та підказки. Що робити якщо раптом обстріл? Уявити лишень можна у моторошному сні, як «за всі півтора місяці лише одного дня по нас не стріляли».
– Перший тиждень, як тільки починали по нас стріляти, то ми відстрілювалися як могли і з чого могли. Це був хаос. А пізніше стали більш кмітливіші. Тільки прислухалися звідки стріляють і передавали координати на їх знищення. Адреналін зашкалює і духом починаєш падати з часом. Хлопців тільки вивозять, а інших привозять. Війна – це страх, кров, піт і сльози. Я неймовірно щасливий, що повернувся. Хто морально був не підготовлений, то за два дні їхав дах у хлопців і це був, мабуть, кожен четвертий, – каже чоловік.
Сьогодні Петро щасливий сім’янин. Має дружину та двох діток. Про війну згадує з острахом та дуже радіє тому, що залишився живий.

Ольга МОСКАЛЕНКО