Мисливці з Тальнівщини навчали полюванню та стрільбі журналістів «Нового Дзвону» (Відео)

«Якщо був із жінкою напередодні, то на номер ставити не можна, того й гляди – промаже»

З групою мисливців з Колодистого зустрічаємося ближче до обіду – поблизу лісового масиву, обабіч дороги, що веде до села. Всього у когорті – 14 чоловік. Цього дня – восьмеро: Роман Гайшук, Віталій Завірюха, Анатолій Моключенко, Олександр Левченко, Олександр Кириленко, Дмитро Сарана, Василь Чурпіта та Іван Завірюха. Наймолодшому – 25 років, а найстаршому – за 65. Та вік тут ролі не грає. Усіх їх об’єднує пристрасть до полювання. У кожного – свій мисливський стаж (якщо взяти усіх гуртом – назбирається понад сотню, а то й більше років), досвід і, що головне, – рушниця, підібрана індивідуально. Попри густий туман та нельотну погоду, усі в доброму гуморі, увесь час жартують. По-іншому тут не буває. Кажуть, що ще й пісні співають іноді під гармошку. Усі – переважно в камуфляжі. Єдиний у помаранчевій шапці – Олександр Левченко: «То мені жінка сказала одягати її, – сміється. – Для того, щоб не поцілив, бува, хто, щоб усім видно було. Жінка каже, що я їй ще потрібен». А потім додає:
– Сьогодні ми довго не ходили. Погода не дозволяє. Туман стоїть. Якщо зранку був заморозок, то зараз розтануло – ніг не витягнеш, – пояснює. Олександр Левченко живе та працює у Києві. У село приїжджає до батьків та, звісно, на полювання. – А так, то збираємося зазвичай на краю села, зі сторони Тального чи Катеринополя. Проходимо полями від 10 до 20 км. Десь після 2-3 години дня повертаємося сюди, робимо застілля і відпочиваємо, скільки душа забажає.

У нас – як у всіх мисливців. Ми зробили собі зону відпочинку, що знаходиться за кількасот метрів звідси, посеред лісу. Лісник дав матеріал – склепали стіл під накриттям. Є в нас величезний пеньок, на ньому розробляємо туші. Коли що вполювали – варимо юшку чи смажимо м’ясо на вогні. Сюди полюбляють приїжджати відпочивальники. Для них ми табличку зробили, щоб не смітили. Ходимо не заради м’яса, а заради спілкування та відпочинку на свіжому повітрі. Тим більше, зараз зима, менше у селі робіт. Полюємо зараз на зайців та лисиць.
– Усі сидять вдома, а ми місимо глину, – додає Анатолій Моключенко.

Рушаємо до місця відпочинку. Мисливці чіпляють рушниці, беруться накривати на стіл – нарізають сало, ковбасу, хліб дістають з мисливського рюкзака. Розпалюють багаття, щоб можна було зігріти руки. Розпитуємо, чи мають якийсь обряд посвяти в мисливське братство. Кажуть, щоб фортуна була і везіння, щоб хороший мисливець вийшов, треба йому торбу гарну з дому принести, пригостити всіх гарненько. А ще кожен з мисливців дарує вступнику по патрону.
– Полювання, – заняття не з дешевих, – каже Левченко. – Треба оплатити все, внески зробити, відстрільну картку взяти, патронів придбати: якщо з дешевих, то це 15-20 грн. за штуку. Є й набагато дорожчі.

– Риба та зайці заведуть у старці, – жартує Роман Гайшук. Чоловік знає навколишні ліси та місцевість, як свої 5 пальців. Його батько був лісником. Пояснює, що жінок на полювання зазвичай не беруть: «Мисливці – забобонний народ. Якщо був із жінкою напередодні, то на номер ставити не можна, того й гляди – промаже. Бо жінка енергію забрала! Оце воно кругом так!», – сміється.
До рушниці тут ставлення особливе. Василь Чурпіта каже, що найкращої якості радянські, виготовлені до 90-х років: «Усі стараються старі купляти, – бере до рук свою рушницю. – Прослужили вони 30 років, і ще прослужать. Тоді якість краща була, вони міцніші. Куди тим турецьким. У них, правда, дизайн гарний: там приклад зроблений з горіха».

На наше прохання розказати й показати, як же влаштована рушниця та яким чином треба стріляти, мисливці погоджуються й дають майстер-клас. Пояснюють, що під час вистрілу, аби той був влучним, обов’язково треба робити винос, а саму зброю притискати до плеча. Щоб навчитися якісно стріляти, потрібен час та бажання. Але й це не головне. Найголовніше – мати везіння.
Окрім як полювати, мисливська когорта підгодовує дичину: у лісах є до 10-ти годівниць. Сіно заготовляють самі, його зберігають тут же, в лісі, під накриттям, щоб не псувалося. Привозять також зерно, солонці. Цього року, кажуть, дичина не голодна, бо немає лютих морозів, а поля не вкриті снігом. Мисливці розповідають, що дикі кабани чомусь сюди не заходять, хоча раніше було їх багато. А от «заготовачів» хоч відбавляй: виманюють дичину у лісосмугу і відстрілюють навіть посеред ночі.
– Ви до нас частіше приїжджайте, – запрошують мисливці на закриття зимового сезону полювання. – Щоб ми до вас звикли!

Ольга ОСІЯНЕНКО