Минає 5 років з дня поховання юного героя АТО з Тальнівщини

«Він більше не об’явиться ніколи. Він загинув за Україну, за нас з вами»

З офіційної сторінки у Фейсбук Павлівської сільської ради (Тальнівщина) ми дізналися про те, що 28 березня минає 5 років з дня поховання Віталія Малиша, юного павлівчанина, героя АТО, який загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайська.

– Кажуть, час лікує, насправді – ні. Ніколи ця рана не заживе. Скільки б років не пройшло, мені дуже важко, а особливо в ці дні, – крізь сльози говорить Ганна Василівна Гапочкіна, мати загиблого. Ця жорстока війна, яку ми зараз називаємо АТО, ООС чи, може, ще якусь абревіатуру доберемо з часом, забрала її наймолодшого сина Віталика (саме так його називає жінка). Йому виповнилося лише 23. Такі світлі й добрі люди, яким був Віталій, приходять у цей світ нечасто. Він був завжди життєрадісний, усміхнений, готовий прийти на допомогу. Таким він і запам’ятався односельцям. З лав української армії він демобілізувався снайпером, працював у місцевого підприємця, та з початком війни на Сході вступив до батальйону «Черкаси» і пішов воювати. Про те, що перебуває в АТО, рідним не зізнавався, казав: охороняє стратегічні об’єкти в області. А коли було чути вистріли, то, мовляв, він на «учебці». Правду мати дізналася, коли його військові друзі, які разом з ним виходили з Іловайського котла так званим «зеленим» коридором, почали їй дзвонити й запитувати, чи, часом, Віталій не об’явився. Він більше не об’явиться ніколи… Він загинув за Україну, за нас з вами.

Його тіло разом з тілами інших побратимів було знайдено пошуковою групою «Чорний тюльпан» у полі в урочищі Червона Поляна, неподалік від села Чумаки, й перевезене у Запоріжжя. Це було у вересні 2014 року. А похоронити Віталія змогли лише через 7 місяців, після ДНК- експертизи.

-Це були найтяжчі 7 місяців у моєму житті, – каже з болем жінка. – Ще в жовтні місяці мені подзвонили, що найшли тіла. І увесь цей час ми не могли його забрати. Я їздила в Черкаси здавати ДНК, але так вийшло, що гени у Віталика батькові. А він помер ще 6 років до того, як загинув Віталій. Практично не було кому підтвердити. І тому нам не віддавали тіло. Лише після того, як втрутилися його однополчани, нам подзвонили й сказали, що ДНК збігається на 99,9 відсотків. Ми Віталика привезли із Запоріжжя і поховали у Павлівці І. 28 березня 2015 року. На даний час я у Ватутіному, і через карантин не можу поїхати на могилку, – бідкається мати.

Будьте спокійна, Ганно Василівно, на могилу до вашого сина обов’язково  прийдуть вдячні земляки, принесуть квіти, запалять свічки і помоляться за упокій його світлої душі.

Ліна ЯЛОВСЬКА