Вісті Черкащини 
«Ми захищали не владу, а свої домівки»: як ветеран із Тального пройшов фронт і вчиться жити після війни
У рубриці «Історія наших захисників» ми розповідаємо про людей, які стали на захист України і водночас живуть поруч із нами. Це історії не лише про фронт, а й про дорогу до нього, про родину, втрати, силу духу та пошук себе після війни. Наш наступний герой – Олександр Васильович Білозор. Народився у Христинівці, але майже все життя прожив у Тальному. Тут виріс, тут працював і тут залишився жити.
До війни Олександр Васильович багато років працював водієм. Каже, що їздив практично на всьому: на маршрутках, автобусах, різному транспорті. «Я водій першого класу. Працював у Тальному. Тут моє життя, моя робота, моя родина», – розповідає він.
Рішення піти на війну Олександр прийняв ще у 2015 році. Добровільно, без повісток і примусу. «Я сам побачив, що робиться на Донбасі, і зрозумів, що треба йти захищати країну», – каже він.
З того часу підписав п’ять контрактів. А 24 лютого 2022 року вже був у військкоматі. Два роки провоював у повномасштабній війні.
У 2022 році його підрозділ захищав Миколаївську область. Потім брав участь у звільненні Херсона. Далі був Бахмут і Серебрянські ліси, де його бригада стоїть і нині. На війні він був головним сержантом бригади, головним сержантом батальйону. Піхота. Передова. Те місце, де війна відчувається найближче.
«Ми захищаємо не владу, а свої домівки»
На запитання, що допомагало триматися, відповідає просто: родина.
«Там ніхто не захищає президентів чи владу. Там усі захищають свої домівки, свої сім’ї, свою землю. От і ми пішли захищати своє», – говорить він.
Після фронту, зізнається Олександр, усе сприймається інакше.
«Після війни дуже загострюється відчуття справедливості. До несправедливості ветерани ставляться дуже емоційно. Це болить», – каже він.
Зараз Олександр Васильович має статус інваліда війни, отримує пенсію і проходить реабілітацію в місцевому центрі. Каже, що важливо спілкуватися з побратимами і не закриватися в собі. «Найбільше допомагає спілкування з тими, хто пройшов те саме», – зазначає він.
Найбільша підтримка для нього – родина. «Дружина поруч усі ці роки. Вона «служила» зі мною всі вісім років. По-своєму. Чекала. Переживала більше, ніж я. У Бахмуті тижнями не було зв’язку, і вона разом зі мною чекала», – згадує він.
У нього росте онук. «Це моє золото», – усміхаючись каже ветеран. І саме заради нього, заради майбутнього покоління, він і досі не знятий з військового обліку.
Побратими
«У батальйоні майже не лишилося живих, з ким ми починали. Або поранені, або загинули. З тими, хто вдома – на зв’язку. А тих, що там залишилися – одиниці», – говорить він тихо.
Він не приховує емоцій, коли говорить про молодь, яка уникає служби. «Хто не бачив тих міст і сіл, розбитих у щебінь, тих нещасних людей у Бахмуті, той не зрозуміє. Тут, у тилу «ситне життя». І на це інколи боляче дивитися», – каже ветеран.
На запитання про мрії відповідає коротко: «Мрія одна – щоб закінчилась війна і була перемога України».
Олександр Васильович переконаний: після фронту дуже важливо не зламатися і знайти себе в мирному житті. Поруч мають бути родина, підтримка і бажання жити далі. «Потрібно триматися, жити, бути поруч із близькими. Ми маємо вистояти», – каже він. І додає: війна ще триває. І хлопці гинуть недалеко звідси…
Аріана НЕСТЕРЕНКО
