«Моя сім’я – це суцільне світло»: лікарка з Тального про щастя та проблеми багатодітних сімей

Героїня нашої розповіді – жителька Тального на Черкащині Світлана Ільїнська, лікар-невропатолог і багатодітна мама.

Моя сім’я велика. Батьки почали своє подружнє життя із всиновлення хлопчика. Потім лелека приніс ще троє діток, – розповідає жінка.

На початку дев’яностих сім’я перебралася в Тальне. То були важкі роки: піднімати на ноги чотирьох дітей без нічого непросто.

–Але той час був і гарним, – каже Світлана Станіславівна, – Наша мама з такою любов’ю нас виплекала всіх, виростила з думкою, що ми станемо лікарями. Була завжди заклопотана, однак знаходила хвилинку для спілкування з дітьми. Ми вдячні матусі за школу Любові, бо вона дала крила в доросле життя. Тато тяжко працював для сім’ї, вивчив усіх, а його суворість зробила нас стійкими.

Дві сестрички – Марійка і Світланка – по життю завжди йшли разом: сиділи за одною партою, гарно навчалися, школу закінчили із срібними медалями.

–Узагалі ми творчі. Музика, малювання, вірші – це все любимо, і воно є в нашому житті, – сміється жінка.

Минули роки, діти виросли. Святослав, Марія і Світлана навчалися в Івано-Франківському національному медичному університеті, стали лікарями й повернулися на Черкащину.

–Святослав зараз військовий лікар, раніше завідував інфекційним відділенням Тальнівської лікарні. Марія працює в Умані. Я – у Тальному, – говорить пані Ільїнська. – У роботі мені найбільше подобається працювати на результат. Приходить людина з великою кількістю скарг, у поганому стані, а лікування швидко приносить полегшення. Це, мабуть, ідеальна картина, те, до чого прагне кожен лікар. Наша професія не може існувати без психології. Доторкнутися до душі, налаштувати контакт з людиною – те, що надихає кожного лікаря, стимулює до праці.

З великою ніжністю Світлана Станіславівна розповідає про свого чоловіка Олександра. Познайомилися шістнадцятирічними, разом навчалися в школі. Звичайно, розлучалися, бо ж здобували освіту в різних університетах.

–Мій чоловік – моя друга половинка, моя надія, моя підтримка в усьому, – каже вона. – Моя сила – то мої діти: сімнадцятирічний Олександр, одинадцятирічний Максим і дев’ятирічна Соломійка, мамина душа. Саша з відзнакою закінчив школу, вступив до Львівського політехнічного університету й буде навчатися на енергетика. Трохи хвилюємося, що так далеко, але сподіваємося на Бога. Соломійка – мамина квіточка. Коли я приходжу додому, вона весь час знаходиться в моєму полі зору навіть тоді, якщо просто грається або пише щось. Соломійка любить вигадувати казки, дуже творча дівчинка в мене.

У багатодітній сім’ї обов’язково бувають складнощі. В одній хаті зустрічається багато темпераментів, безліч потреб, які інколи конкурують між собою. Хто поступиться? Дорослим це зробити важче.

–Головне, підтримувати ідею миру, пам’ятати, що ми єдині, – каже своїм дітям мама Світлана. – Навіть якщо стануться негаразди чи поділите щось нечесно, неправильно, то краще переступити через це, а не сваритися, бо ж знаємо, що ми єдині, найрідніші, одне для одного хочемо лише найкращого.

Світлану Станіславівну постійно підтримує чоловік. Обоє вважають, що діти в поведінці обов’язково потребують якихось рамок. Уседозволеність має плачевні наслідки. Діти мають вибирати тоді, коли їм цей вибір наданий. За проступок не можна наказувати, а треба назвати його поганим вчинком. Дитина з часом знатиме, як тато з мамою відреагують на її дію, і зробить більш усвідомлений вибір.

Пані Ільїнська охоче розповідає, як організований побут у їх багатодітній родині:

–Ми з чоловіком дуже зайняті люди. Дітей треба не лише любити, а й забезпечувати. Але в них самих вільного часу в них багато, особливо на канікулах. У нас на холодильнику прикріплена магнітна дошка, на якій кожному розписано завдання. Соломійка розчіплює випрану білизну, складає брудний посуд у посудомийну машину, миє овочі й фрукти, готує студентські бутерброди або начистить картоплі, а ми вже тоді щось приготуємо. Є ще одне завдання – дати їсти кошеняті. Саша годує собак – лабрадора й вівчарку, працює з татом у дворі. Максимчик допомагає то татові, то мамі. Він комунікабельний хлопчик: спілкується з друзями, грає у футбол, здійснює велосипедні прогулянки. Свої кімнати діти прибирають самі.

Для батьків дуже важливо мати можливість відкрито й плідно спілкуватися зі своїми дітьми. Світлана Станіславівна ділиться:

–Приходжу ввечері додому й чую: «Мамо, як там?» Спочатку переповідаю, як пройшов мій день, а потім вислуховую кожного. У мене з’являється відчуття, наче я прожила ще чотири дні: зібрала всі почуття, події, прожила кожного, знаю, як вони реагували. Мені хочеться мати більше часу, щоб слухати моїх рідних людей.

Запитую, чи важко готувати для такої великої родини.

–Якщо готує лише мама, то це нестерпно, – сміється ця дивовижна жінка. – Тому рекомендую кожній мамі негайно навчити куховарити й дітей, і чоловіка. У нас готують усі. Мої хлопці люблять їсти щось смачненьке, тому кожен має свою фірмову страву, за якою ми час від часу сумуємо. Звичайно, в основі сімейного меню мамині наїдки. Намагаюся приготувати якісь заготовки: котлетки, вареники, пельмені, рибку, тобто те, що можна додавати до гарніру. Чоловік часто радує родину борщем.

Пані Світлана ділиться, що в сім’ї Ільїнських є особливий зошит обліку перемог і досягнень, у якому діти й дорослі передають свої враження про подорожі, зустрічі з друзями, описують якісь щасливі події.

–Ми живемо так, щоб у нас було багато чудових днів! – каже Світлана Станіславівна.

У кінці нашої розмови вона звертається до жінок:

–Пані, народжуйте! Мами, любіть своїх дітей! Їм більше нічого не треба! Життя проходить, щось минеться, інше не запам’ятається, з часом стане неважливим. Та залишиться найбільший скарб – наші діти.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Як чиновник Звенигородської військової адміністрації править службу у московській церкві

Читайте нас також в Telegram!