Вісті Черкащини 
Мова серця: Східна квітка на вітрах Тальнівщини
Людські долі подібні до залізничних шляхів: вони перетинають кордони, сполучають населені пункти й зшивають докупи розірвані клапті географії. Життя Анети Сакулян – саме про таке єднання. Дівчина з вірменським корінням, яка побачила світ під небом Грузії, знайшла свій справжній дім серед золотих полів Тальнівщини.
Її історія – не про сухі рядки в заліковій книжці майбутнього менеджера. Це розповідь про те, як крізь несміливі перші українські слова проросла глибока любов до мови. Про те, як маленька сільська школа в Легедзиному стала всесвітом, де вчителі дарують крила замість параграфів. «
Вони дали мені набагато більше за знання з підручників, подарували віру в себе, мотивацію та відчуття, що я не одна, – ділиться Анета Сакулян. – Я безмежно вдячна, що зустріла саме таких Людей, ці спогади пронесу крізь усе життя».
Вона і танцює так, ніби мовою жестів переказує історію свого народу, і вчиться так, ніби кожен іспит – ще один крок до мрії про власний обрій, де сенсом життя стають подорожі й відкриття.
Які предмети викликали у Вас найбільший інтерес і чому саме вони?
Я вірменка, і моє життя від самого початку було наповнене багатоголоссям. Це особлива оптика – бачити світ крізь різні алфавіти. Я народилася в Грузії, тому грузинська мова входила в мою пам’ять природно, ніби дихання, поруч із рідною вірменською. А потім була Україна.
Переїзд став для мене чимось більшим за зміну географії – це була справжня битва за слово. Українська вимагала часу, терпіння й іноді випікала сльозами. Але саме тоді, коли доводилося долати опір матеріалу, у мені проросла вперта, усвідомлена любов до мови. Це був шлях від розпачу до захоплення.
Я зрозуміла головне: мова – живий простір спілкування, ключ до розуміння іншої людини та власної самореалізації. Це те, що дає змогу вийти за межі шкільного розкладу. Мій мозок налаштувався на особливу хвилю, і тепер кожне нове слово приносить задоволення.
Сьогодні моїми фаворитами є українська й англійська – інструменти, якими вибудовую своє майбутнє. Але я дивлюся далі, на обрій, де чекає складна й велична китайська. Хочу продовжувати цей рух, бо мови – справжня свобода у великому світі.
Як Ви встигаєте і добре вчитися, і брати участь у конкурсах?
Я вчуся на менеджера, тому планування для мене – не теорія з підручників, а спосіб тримати рівновагу. Це вміння розставляти пріоритети так, ніби ти збираєш рюкзак у далеку дорогу: береш лише те, що справді має вагу. Я намагаюся поєднувати навчання з драйвом конкурсів та подій, бо впевнена: справи не можна залишати «на потім». Воно зазвичай не настає.
Коли є живий інтерес до того, що робиш, час починає працювати на тебе. З’являється внутрішній ресурс встигати більше, рухатися швидше й розвиватися в кількох напрямках одночасно. Це як із потягами: якщо ти знаєш свій маршрут, то ніколи не запізнишся на власну станцію. Головне – мати мотивацію, яка не дає стояти на місці.
Є якийсь конкурс, який Вам особливо запам’ятався? Що в ньому було найцікавішого?
Найяскравіший спогад – конкурс «Університет має талант» в нашому виші. Це було справжнє свято, один із тих моментів, коли його стіни раптом починають вібрувати від вокалу, танців та віршів. Територія повної свободи й творчости.
Для мене це було значно більше за змагання. То була можливість нарешті виговоритися через танець. Коли виходиш на сцену, відчуваєш, як зала затихає, тримаючи паузу, а потім вибухає оплесками – цей шалений заряд важко з чимось порівняти.
Танець – спосіб розповісти історію без жодного слова, висловити те, на що бракує мовного запасу, і об’єднати людей навколо чогось справжнього. Саме та ніч на сцені навчила мене не боятися власного голосу й сміливо йти на світло. Там, у світлі софітів, я зрозуміла: можливості відкриваються лише тим, хто не боїться бути собою.
Вам подобається допомагати бібліотекарці Галині Мифодюк у проведенні заходів. Що вас у цьому надихає?
Допомога пані Галині – історія про те, як важливо бути частиною чогось справжнього. У книгозбірні все тримається на людському теплі. Мене найбільше надихає усмішка Галини Володимирівни. У ту мить ти бачиш, що твоя підтримка додає людині сил, а роботу робить легшою.
Це особливий вид щастя – бути потрібною тут і зараз, долучатися до спільних справ і бачити, як вони відгукуються іншим. Такі моменти вчать робити все від душі, без зайвих розрахунків. Це мотивація бути частиною великої історії свого села й містечка, де кожен захід – ще один спосіб нагадати людям, що вони не самі, а культура насправді нас об’єднує.
Чим любите займатися у вільний час?
Вільного часу в мене обмаль, тому кожна така хвилина має особливу вагу. Коли нарешті настає тиша, я обираю спокій. Найкращий спосіб перевести подих – чай і серіал. Це мій метод відновлення, можливість «перезарядити акумулятори» перед новим днем і новим спілкуванням.
У такі моменти світ ніби зупиняється, даючи змогу бути собою, без поспіху й дедлайнів. Ці маленькі радощі – тиша, тепло й улюблена історія на екрані – повертають натхнення. Це коротка зупинка на довгій дистанції, після якої знову хочеться йти до людей, ділитися енергією та рухатися далі.
Що Вас підштовхує працювати над собою та досягати успіху щодня?
Я не можу сказати, що вже досягла якихось великих вершин. Але точно знаю: усе найважливіше – попереду. Мене змушує рухатися думка про майбутнє, яке я можу збудувати для своїх близьких. Це прагнення дати їм усе, на що я здатна, і є моїм головним двигуном.
Саме ця мета дає сили щодня ставати кращою, розвиватися й не гальмувати на поворотах. Зрештою, ми стаємо сильнішими не заради себе, а заради тих, кого любимо. Бути важливою і потрібною для них і є справжня мотивація, яка не дає зупинитися ні на мить.
Які у Вас мрії чи плани після закінчення університету?
Я навчаюся на менеджера й розумію: ці знання – моя реальна зброя для майбутнього. Менеджмент вчить головному: організовувати простір навколо себе, планувати рух і знаходити спільну мову з людьми. Це фундамент, на якому я будую свій шлях.
Мої пристрасті – мови та географія. Я мрію поєднати їх у власній туристичній агенції. Це можливість дарувати людям нові горизонти, відкривати для них країни та культури, про які вони раніше тільки читали. Я хочу створювати маршрути, що змінюють людину, і водночас змінюватися сама. Зрештою, менеджмент – уміння втілювати мрії в реальність, крок за кроком будуючи шлях до власного обрію.
Що для Вас важливіше: оцінки чи те, що Ви реально вчитеся і застосовуєте знання на практиці?
Для мене це два боки одного процесу. Одне без іншого втрачає сенс. Можна назбирати купу високих балів, але без реального розуміння речей ти нікуди не просунешся. Це як мати квиток на потяг, який нікуди не йде.
Водночас знання мають бути підтверджені результатом. Якщо ти щось умієш, то повинен це продемонструвати. Тому я обираю баланс: глибоко розуміти матеріал і водночас фіксувати свої досягнення. Це питання компетентності. Важливо відчувати, як ці знання працюють у житті, коли теорія стає частиною твоєї практики.
Яку пораду дали б іншим студентам, щоб устигати навчатися й бути активними в житті громади?
Моя порада максимально проста: навчіться відсікати зайве й беріться лише за улюблену справу. Немає сенсу витрачати життя на справи «для галочки». Коли те, чим ти займаєшся, приносить щиру радість, межа між навчанням та громадською активністю зникає. Усе стає частиною одного великого руху.
Якщо тобі цікаво, утома не відчувається так гостро, а кожен результат приносить справжнє задоволення. Головне – бути чесним із собою і не боятися віддавати свою енергію туди, де вона справді здатна щось змінити.
Післяслово
Ми часто шукаємо успіх у гучних заголовках або цифрах на рахунках, забуваючи: справжня перемога – залишатися Людиною у світі, що змушує бути лише «гвинтиком» системи. Анета каже, що іще не досягла вершин, та її щоденна праця вже є тихим подвигом.
У її планах – власна справа й можливість відкривати світ для інших. Вона допомагає в бібліотеці, бо вдячність для неї – не слово, а вчинок.
Коли після важкого дня дівчина п’є теплий чай, за вікном засинає Україна, що стала для неї рідною. І поки такі дівчата мріють вивчати китайську, щоб упевненіше говорити зі світом, ми можемо бути спокійні: наші колії прокладені правильно.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
