Молода військова з Тальнівщини шостий рік служить в зоні АТО

► На рубежі

На сьомому році війни дівчина у камуфляжі вже не викликає ажіотажу. За час АТО неслабка стать довела свою боєздатність, а суспільство, в свою чергу, навчилося приймати її вибір і право захищати країну зі зброєю в руках. Війна на Сході України вирвала з мирного повсякдення тисячі жінок. Своєю діяльністю частина з них посягає на «виключне» право чоловіків захищати країну, в той час, коли деякі з них переховуються від служби.
Серед таких мужніх жінок і 31-річна Мирослава Ярова з Папужинець, що на Тальнівщині. Жінка-військова з позивним «Ігла» потрапила в зону АТО/ООС ще в 2015 році і досі знаходиться там, тому розмовляємо по телефону. Вона належить до тих, хто воїном народився, оскільки стати військовою була мрія ще з дитинства.
– В мене є два старших брата. В одного із них, коли була присяга, я побачила красиву військову форму, аксельбанти, білі рукавички. Все було так гарно. Саме з того моменту я захотіла стати військовою, – згадує молода жінка.

До війни вона навчалась в Одеському агротехнічному інституті та військовій академії в Одесі, після закінчення якої працювала охоронницею в гіпермаркеті.
– Тато взагалі був проти того, щоб я навчалась на військову. Тому своє навчання у військовій академії я приховувала від нього і від братів довгих три роки. А мама знала все, тільки не казала нікому, бо не заважала втілювати мою мрію. Потім, звісно, всі дізнались, – зізнається Мирослава. – Після академії я довго шукала, де можна проходити службу, я ж недарма вчилась, вважала своїм обов’язком йти служити далі. Коли почалась перша мобілізація, разом з татом я пішла у військкомат, ми написали рапорт на мобілізацію, бо саму він мене не відпускав. Тата не взяли за станом здоров’я, а мені відмовили, бо жінок тоді не дуже хотіли брати. Тому я продовжувала далі працювати охоронницею. У 2015 році, коли набирали 4-ту хвилю, мені подзвонили, запитали, чи маю ще бажання служити. Я, звісно, погодилась. Після цього я ще місяць навчалась, підвищувала кваліфікацію, а потім всіх розділили по військових частинах. І для мене був сюрприз, коли мене направили в бригаду, яка в найближчі дні формується їхати в зону АТО під Маріуполь. Мамі і татові я, звичайно, цього не казала, приховувала десь 5 місяців, щоб не хвилювались. В той час я була в різних точках: від Чермалика до Широкіного.
Так, молода дівчина потрапила в 56 окрему мотопіхотну Маріупольську бригаду, де була помічником начальника речової служби. В її обов’язки входило слідкувати за тим, чи забезпечені підпорядковані батальйони і військовослужбовці всім необхідним.
– 2015-2016 – це роки, коли було дійсно страшно. Дуже часто ми з дівчатами хапали «броніки», автомати і бігли в укриття, бо були постійні обстріли. Спочатку в мене була істерика, було дуже моторошно. Словами не передати ці відчуття. Але, як страшно б це не звучало, згодом вже звикла до цього. Щоб сказати, що жінки воювали на рівні з чоловіками, то ні. Як би ми не старались, чоловіки однозначно сильніші. Наш командир ніколи не дозволяв іти жінкам в гарячі точки.
Раніше Мирослава мала звання молодшого лейтенанта, зараз вже капітан. На даний час вона в складі командуванням морської піхоти, на посаді офіцера групи цивільно-військового співробітництва.

– Серед головних завдань таких підрозділів є організація співпраці органів військового управління з місцевими органами влади щодо надання допомоги населенню, яке проживає в зоні конфлікту та постраждало під час ведення бойових дій. Це досить копітка, але в той же час благородна справа, і я віддана цій роботі. Допомогти тим, хто сьогодні цього потребує найбільше – у цьому, власне, й полягає головне завдання, – каже молода жінка.
Страх і кривавість війни може подолати хіба що любов, яка дає наснагу жити і боротися. Можливо, в мирний час ці люди ніколи б не зустрілися, або їх стосунки розвивалися зовсім не так. Але на війні все по-іншому.
– З моїм майбутнім чоловіком Олексієм я познайомилась у 2015 році, коли потрапила в зону АТО. Ми вже довго разом, за ці роки багато пережили. У цьому році вирішили, що немає вже куди відтягувати, тому 20 березня розписались в Маріуполі.
Війна лишає по собі великі зміни, які відбуваються всередині і будуть переживатися, осмислюватися не один рік.
– Я дуже змінилась за цей час. Починаєш цінити все, чого не помічав раніше. Для прикладу, мама завжди каже мені: «Збирай гроші!», але на що? На що ті гроші збирати? Я краще буду насолоджуватись тими моментами, які є зараз. Я ціную кожну хвилину життя і радію, що живу. Всі ці роки я постійно в переїздах, сплю там, де спальник: в машині, на землі, в палатці. Я втомилась від цього, набридла ця війна, вона всім вже набридла, бо ніяк не закінчується. Я вже хочу сім’ї, хочу діток, хочу стати мамою. Я не вважаю, що відслужила вже. Ні, просто хочу взяти тайм-аут.
І на завершення, Мирослава звернулась до всіх: «Цінуйте все, що у вас є!. Любіть країну, в якій ви народилися, бо вона єдина, красива, найкраща в світі. Хоч і не все добре в нашій державі, проте зміни починаються з кожного з нас».

Катерина КІХТЕНКО