Вісті Черкащини 
Між небом і рідним порогом: згасла зоря воїна з Тальнівщини Владислава Кулика
Небесний легіон Тальнівщини
Крізь потік сліз і теплих спогадів мами Раїси Віталіївни та дружини Олени Вікторівни постає образ чоловіка, який понад усе «поспішав жити». Владислав був справжньою опорою для батьків, надійним плечем для дружини й цілим всесвітом для маленького сина. У його натруджених руках оживала техніка, а в серці завжди жила тиха й непохитна любов до рідної землі.
Коли на Україну впав морок великої війни, він не вагався й став щитом для найдорожчих. Владислав ішов у бій, тримаючи в думках усмішку сина Матвійка, аби вибороти для дитини мирне завтра.
Його життя обірвалося на Донеччині, та світло цієї великої любові не згасло. Воно продовжує жити в материнській сльозі, у батьківській молитві, у серці дружини й у кожному кроці сина, який зростатиме з гордістю за свого тата.
«Серце моє, мізинчик…»
Владислав народився 19 червня 1995 року в селі Соколівочка. Мати Раїса Віталіївна з ніжністю згадує свого «мізинчика» – молодшу дитину й справжнє серце сім’ї. У школі доля подарувала йому особливу роль: серед одинадцяти дівчаток-однокласниць він був єдиним хлопцем. Він став для них незмінним лідером, душею компанії, був завжди привітним і безмежно щирим.
Його пристрасть до техніки була вродженою. Поки інші дітлахи бігли за солодощами, малий Владик дбайливо складав копійку до копійки. Гроші витрачав не на розваги, а на стамески, ключі й інші інструменти. У хлопця була власна маленька майстерня, де дитячими руками він майстрував перші шпаківні й годівнички для птахів.
«Син дуже рано навчився їздити. Спочатку опанував «Запорожець», потім «Волгу» та «Москвич». Коли вступив до Черкаського автодорожнього ліцею, інструктор лише дивувався: «Чому тебе вчити, якщо ти на такій техніці вже справжній ас?», – згадує мати.
Навіть перед самою службою, працюючи на КХП, Владислав власноруч, до останнього гвинтика, перебрав старенького КамАЗа. Тоді мріяв, що обов’язково повернеться з війни й знову сяде за його кермо.
Щастя пахло річкою та домом
З початком повномасштабного вторгнення Владислав повернувся на рідну Тальнівщину, у Кобринову Греблю. Дружина Олена Вікторівна згадує ті дні як найщасливіші: «Він був прекрасним чоловіком і неймовірним батьком. Хоч би яким втомленим повернувся з роботи, ніколи не відмовляв Матвійкові: брав сина за руку і йшов на вечірню прогулянку. Допомагав мені з усім по дому з перших днів народження дитини».
Спогади про мирне життя наповнені світлом. Олена крізь сльози пригадує спільну риболовлю: «Я тоді закинула вудку прямо на дерево, порвала волосінь… Інший би розсердився, а Владик тільки сміявся. На тій же риболовлі Матвійчик, бавлячись, у воду впав. Тато кинувся рятувати. І це теж наш теплий, смішний спогад. Чоловік ніколи на мене не сердився. Був дуже позитивним, завжди вірив, що все буде добре».
Владислав мріяв про великий малинник біля хати, хотів розводити господарство. Але найбільше жадав дати синові освіту, вважаючи, що знання допоможуть йому міцно стати на ноги. Матвійчик і зараз пам’ятає, як чекав тата біля вікна, як вибирався на тумбочку, щоб зненацька «налякати» його, а татусь завжди підігрував, даруючи дитині хвилини щирого реготу.
Позивний «Гриб» та обіцянка повернутися
20 лютого 2023 року Владислав Кулик став на захист України. Оберігав рідних від жахів фронту, намагаючись приховати правду про війну, хоча серце краялося від розлуки. Отримав позивний «Гриб». Чому саме такий, і сам достеменно не знав, лише віджартовувався: «Перше, що спало на думку».
На службі він рвався вперед. Не заради нагород, адже хотів якнайшвидше отримати відпустку, щоб побачити своїх. Щоранку Владислав обов’язково телефонував матері. Його слова стали для неї обітницею: «Мамо, я прийду. Я не плачу, і ти не плач. Я все одно повернуся».
Останнім татовим подарунком для сина став кумедний грибочок – маленька м’яка іграшка. Матвійко ніжно назвав її Грибулею. Відтоді вона стала для хлопчика не забавкою, а живим місточком до батька. Татів позивний, утілений у маленькій іграшці, завжди поруч із сином, немов теплий шепіт любові.
Вічність у Васюківці
24 липня 2023 року старший водій Владислав Кулик прийняв свій останній бій поблизу Васюківки на Донеччині. Звістка про трагедію розлетілася Соколівочкою миттєво, та мати дізналася про неї останньою. «У селі вже всі знали, а я щойно з роботи приїхала, – Раїса Віталіївна. – Чула щось про однофамільця, до останнього сподівалася… А потім невістка й донька сказали правду».
30 липня Героя поховали в рідній Соколівочці. Посмертно Владислав був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Та найвищою нагородою для нього була б можливість бачити, як зростає син. Семирічний Матвійко й досі пам’ятає такі деталі про тата, які іноді забувають дорослі: запах його куртки, смак смаженої риби, яку вони їли разом, і те відчуття спокою, коли тато був поруч – його надійний щит.
Владислав Кулик поспішав жити. На жаль, не встиг виростити свій малинник, проте зумів засіяти в душах рідних зерна безмежної любові. Він пішов у безсмертя, залишивши нам мирне небо, яке тепер тримає на своїх сильних, натруджених плечах.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
