Вісті Черкащини Між мистецтвом і громадянською позицією: розмова з поетом-земляком про «синівське право» бути українцем
Василь Симоненко прожив лише 28 років, але встиг стати голосом цілої нації. Сьогодні його вірші знову звучать як маніфест у госпіталях, на передовій та в залах бібліотек. Про те, чому Симоненко актуальний як ніколи, як зацікавити його творчістю сучасне юнацтво та чому кожен українець має знати своє «синівське право», ми поспілкувалися з поетом та очільником Черкаської обласної бібліотеки для юнацтва імені Василя Симоненка Федором Пилипенком.
На його думку, саме гуманістичні цінності є найголовнішим здобутком поета, що особливо гостро відчувається сьогодні. Очільник бібліотеки переконаний: у часи війни на передній план виходить людяність. Тому на перше місце він ставить програмні твори класика, як-от «Ти знаєш, що ти – людина?», які змушують кожного замислитися над власною цінністю та призначенням.
–Пане Федоре, мистецтво й громадянська позиція між собою якось урівноважуються в Симоненка, чи щось все-таки переважає?
–Скажу так: якби у творах Симоненка не проглядалася висока поетична майстерність, годі було б і говорити про мистецтво. Проте всі поезії зараз доступні загалу, це справжні мистецькі витвори. Кожен вірш сповнений глибинних образів та сенсів. Це прирівнює його роботи до праці художника: як майстер пише полотно, так Симоненко вимальовував кожне слово.
Але сьогодні ми переконуємося, що цінуємо творчість Симоненка насамперед за його громадянську позицію. У сутінках тоталітарної держави, коли шістдесятники перебували під пресом КДБ, треба було мати неабияку мужність, щоб залишатися собою. Ця непохитність відчувається і в його рядках: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Заявити таке юнакові в ту пору – надзвичайний вчинок. Його слова залишаються актуальними для молоді й сьогодні.
–Ви очолюєте бібліотеку імені Василя Симоненка. Чи відчуваєте ви особливу відповідальність через таке почесне найменування? Чи не стає це славетне ім’я певним тягарем у щоденній комунікації з молодим поколінням?
–Передусім мушу зауважити: на превеликий жаль, Симоненка у школах вивчають недостатньо. Шкільна програма виділяє на його творчість надто мало часу, щоб юнацтво могло по-справжньому осягнути цю постать. Я особисто зі шкільних років пам’ятаю лише «Лебеді материнства». І то, мабуть, тому, що вже у дорослому віці купив збірку його поезій у книгарні. Для мене це стало шедевральним відкриттям, проте сталося воно вже поза школою.
Згодом, у 2019 році, мою збірку «Павутина слів» висунули на здобуття премії імені Василя Симоненка. Лауреатом я не став, але той досвід змусив мене відповідальніше ставитися до власної творчості. Того ж року я вперше переступив поріг цієї бібліотеки, прийшовши на презентацію своєї книги, навіть не здогадуючись, що згодом очолю цей заклад.
Для мене ім’я Симоненка не є тягарем. Навпаки, воно надихає та зобов’язує популяризувати його спадщину серед молоді. Ставши очільником, я зрозумів: ми маємо розширювати географію наших зустрічей, не обмежуючись лише Черкасами.
Чи тисне це ім’я? Аж ніяк. Працюючи тут, я переконався, що цього поета потребує не лише молодь, а й старше покоління. Ми несемо його слово на зустрічі з вимушеними переселенцями, регулярно відвідуємо наших захисників у шпиталях. У поезії Василя Андрійовича закладено потужний український дух, який люди тонко відчувають. Хоча наш фонд налічує близько ста тисяч книг, саме його твори залишаються найбільш затребуваними.
–Чи залишається Симоненко для сьогоднішніх юнаків та дівчат «живим» автором, якого читають за покликом серця, а не лише за програмою?
–Якщо твори Симоненка затребувані, значить, їх читають добровільно. Молодь бере і збірки його поезій, і біографічну літературу. Минулий 2025-й рік на Черкащині було проголошено роком Василя Симоненка, і наша бібліотека провела колосальну роботу з пошанування пам’яті поета.
Ми розпочали з циклу відеороликів на телеканалі «Ільдана»: наші працівники озвучували цитати Василя на фоні його архівних світлин. Спершу планували обмежитися січнем, але глядацький інтерес був настільки високим, що проєкт продовжили й на лютий. Згодом відбувся масштабний конкурс декламаторів серед старшокласників міських шкіл. Ми розраховували на трьох переможців, проте артистизм і глибина розуміння творів були настільки вражаючими, що ми розширили кількість призових місць до 9. Знаєте, ще була цікавинка. Ми дарували їм книги сучасних черкаських письменників. Так діти відкривали для себе і класика Симоненка, й сучасних авторів.
Та справжнім проривом став флешмоб «90 поезій – до 90-річчя Василя Симоненка». Ми мали амбітну мету зібрати 90 відео, а натомість отримали втричі більше! Відгукнулася молодь з усієї області та навіть з інших куточків України. Ми публікували ці ролики щодня аж до Дня Незалежності. Це і є найкраща відповідь на питання, чи актуальний поет-земляк для сучасного юнацтва.
–Ви й самий поет. Чи бували у вашому житті моменти, коли Симоненко ставав для Вас орієнтиром або внутрішнім співрозмовником?
–Так, він для мене є орієнтиром у багатьох життєвих принципах. Переконаний, що не тільки для мене, а й для кожного, хто любить і береже Україну. На сайті нашої бібліотеки є сторінка пам’яті Василя Симоненка, де зібрані присвяти відомих поетів. Якось я переглядав їх і подумав: «Я поет, очолюю цю бібліотеку, то чому ж тут немає мого слова?».
На сьогодні я написав уже три вірші, присвячені митцеві, й один із них вважаю програмним. Він якраз і дає відповідь на ваше запитання. Хочу нагадати, що за життя у Симоненка було лише одне записане інтерв’ю. Коли його попросили розповісти біографію, він відповів: «Я – українець. Оце і вся моя біографія». Це звучить надзвичайно потужно. Мій вірш «Я – українець!» перегукується з цією тезою: «Я – українець! Націє, рівняйсь! Шикуйтеся в ряди правофлангових. Щоб над Землею дух наш підійнявсь, Щоб кожен крок був наш лише вагомим…»
Володимир Сосюра закликав «Любіть Україну». Павло Тичина стверджував: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була», а Василь Симоненко висловив непохитне: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!». Його слово живе і залишається гострою зброєю в нашій нинішній боротьбі.
–Знаю, що Ви також працювали над популяризацією казок Симоненка. Розкажіть про цей проєкт.
–Справді, ми реалізували цікавий проєкт, видавши комплект, до якого увійшли «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки» та «Казка про Дурила». До ілюстрування ми залучили талановиту молодь: учнів художньої школи імені Данила Нарбута, артстудії «Глорія» та Шевченківського ліцею. Діти створили дивовижні малюнки, найкращі з яких прикрасили сторінки книжок.
Ми вирішили поєднати дитячі казки з «Казкою про Дурила», яку сам автор вважав твором для дорослих. Тепер це видання із задоволенням читають і діти, і батьки. Проєкт викликав чималий резонанс: ми провели виставку й презентували в нашій бібліотеці, а також у міській книгозбірні імені Лесі Українки, у черкаських школах. Завдяки підтримці благодійного фонду «МХП-громаді» нам вдалося надрукувати додатковий наклад.
–Василь Симоненко бував на Тальнівщині, це відомий факт. Як, на Вашу думку, що з побаченого тут сьогодні було б йому близьким і зрозумілим?
–Колись від старших колег я чув історію про те, як народився його відомий вірш «Піч». Це сталося після поїздки до села Зеленьків. Василь зайшов там до звичайної хати, побачив жінку біля печі. Ця картина настільки його вразила, що поки він їхав з Тального до Черкас, то поезія була вже готова.
Якби поет завітав до Тального сьогодні, я переконаний: він найперше підійшов би до наших захисників, міцно потиснув би їм руки й висловив безмежну вдячність. Також, на мою думку, він би охоче спілкувався з волонтерами й усіма небайдужими людьми, які тримають фронт тут, у тилу.
Василь сам був родом із села, ріс серед простої праці, тому розумів кожну «росинку» людського життя. Завжди горнувся до людей, і сьогодні він, без сумніву, був би поруч із ними.
Післяслово
Завершуючи розмову, Федір Пилипенко ще раз наголосив: Симоненко ніколи не був «архівним» поетом. Він залишається живим доти, доки його рядки стають для когось внутрішньою опорою. Сьогодні, коли ми знову виборюємо право називатися українцями, голос Василя звучить не зі сторінок підручників, а з самих глибин нашого спротиву. Адже «правофлангові» не йдуть у відставку, а продовжують тримати стрій.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
