Вісті Черкащини Мій найкращий брат: пам’яті загиблого Героя Вадима Бондаренка з Тального
Небесний легіон Тальнівщини
28 травня 2023 року Тальне оплакувало ще одного полеглого за Україну Воїна – 23-річного Вадима Бондаренка.
На площі біля пам’ятника Героям Небесної Сотні та Захисникам України лунали пісня-реквієм «Пливе кача» й «Мелодія» Мирослава Скорика як туга за всіма, кого забрала війна. Гірко плакала родина: мама Олена Григорівна, тато Валерій Володимирович, брат Олександр, дружина Анна, дітки Мілана, Ельдар і Полінка. Не стримували сліз тальнівці, які завжди приходять проводити на небеса кожного загиблого на війні краянина.
Нагадаємо, що Вадим загинув не від ворожої кулі. Опівночі 25 травня 2023 року його збив п’яний Голова Макарівського райсуду Олексій Тандир, який рухався на блокпосту зі швидкістю, що у 20 разів перевищувала дозволену. Від удару чоловіка відкинуло на 30 метрів. Він головою пробив лобове скло й миттєво помер. Тальнівському воякові виповнилося неповних 23 роки. Ще жити й жити, кохати, ростити діток. Він був добрим, веселим, люблячим сином, вірним другом. У найскрутніших ситуаціях неодмінно простягав руку допомоги, підставляв плече всім, хто цього потребував. Таким був, таким є, таким у пам’яті залишиться навіки. «Вадим – мій найкращий брат, рано оперений і дуже відповідальний. Ще змалечку бездоганно виконував будь-яку задану батьками роботу, бо «мені це довірили». На літніх канікулах ми не лише гралися, а й займалися господарськими справами: поралися на городі, пололи бур’ян, збирали суницю й малину», – пригадує брат Олександр.
Вадим народився 19 жовтня 2000 року в Тальному. З 2007 по 2016 рік навчався в Тальнівській загальноосвітній школі №3. З дитинства понад усе любив грати у футбол, який став у його житті чи не найбільшим захопленням.
Ось що розповів про свого вихованця перший тренер Микола Ємельянов: «У цього хлопчика було мирне дитинство. Він відвідував дитячий садочок «Сонечко», грався зі своїм страшим братом Сашею й моїми дітьми, ще дошкільням захопився футболом. Пригадую: на початку двохтисячних років у Тальному проходив турнір серед збірних команд дитячих садків. Футболісти «Сонечка» стали чемпіонами. У команді ми називали цього хлопчика Вадюшкою. Його любили всі, тому що був вихований і порядний. Душа команди. Як їв булочку, то ділився з усіма. Будучи наймолодшим і низеньким, проявляв сильний характер дорослої людини. Якщо під час матчу падав чи хтось наступав йому на ногу (це ж дуже боляче!), відмовлявся покидати футбольне поле й завжди продовжував гру. Його удар вражав своєю силою, Вадюшка часто забивав голи, снив великим футболом. Усі розуміли: у майбутньому, завдяки наполегливій праці, він сягне неабияких висот».
За своє недовге спортивне життя юнак мав багато нагород – своєрідних віх на його футбольному шляху. У складі шкільної команди перемагав на районних та обласних змаганнях, а двічі виходив у фінал Всеукраїнського турніру з футболу «Шкіряний м’яч». «Наша команда, створена на базі школи №3, багато грала на виїзді: у Звенигородці, Маньківці, Ватутіно. У фіналі Всеукраїнського турніру з футболу «Шкіряний м’яч» – на «Донбас-Арені» та в місті Іллічівськ на Одещині, де ми здобули срібні медалі», – продовжив Микола Володимирович.
За словами Олександра Бондаренка, вони з братом любили вудити рибу. Захоплення цією справою їм передалося від батька Валерія Володимировича. «Він нас часто брав і на літню, і на зимову риболовлю. Устаємо о четвертій годині. Батько наказує: «Одягайтеся тепло, бо на льоду буде холодно». Натягаємо на себе по троє штанів, по чотири светри – поворушитися тяжко. Влітку приїжджаємо на річку, а там довкола – краса. Риболовля для нас, малих, – це, перш за все, спілкування з природою. Кажуть, що день, проведений за цим заняттям, прирівнюється до маленького життя. Так воно й було», – ділиться світлими споминами Саша.
Після закінчення школи Вадим Бондаренко здобув професію будівельника в Тальнівському будівельно-економічному коледжі. Навчаючись, продовжував брати активну участь у районних футбольних змаганнях за команду «Скала». У 2019 році, після закінчення коледжу, познайомився з Анною, а згодом одружився. Разом із сім’єю проживав у селі Майданецькому. З дружиною виховував трьох діток: Мілану, Ельдара та Полінку.
1 грудня 2020 року Вадим Бондаренко був призваний на строкову службу в Національну гвардію України. Спочатку служив у Черкасах, потім – у столиці. Там він і зустрів війну. Звірявся братові, що страх відчував перших три дні, а згодом звик. За два з половиною роки служби чоловік приїздив додому лише раз (1 березня народилася Полінка), а 25 травня трагічно загинув.
Майор Валерій Купін, заступник командира підрозділу, у якому служив Вадим Бондаренко, наголосив, що покарати винного в його смерті – це справа принципова. Уся Україна, затамувавши подих, слідкує за подіями у Святошинському суді столиці й сподівається, що вбивця нацгвардійця таки буде покараний.
Редакція газети «Новий Дзвін» висловлює глибокі співчуття рідним та близьким людям. Вічна й світла пам’ять нашому Герою!
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
