Вісті Черкащини Мешканка Тального подарувала Тальнівському музею історії сорочки своїх прабабусь
Відшукати старовинну українську сорочку тепер не так уже й легко, оскільки цей символ українства хоч і може «прожити» довше, ніж люди, але все ж не декілька віків.
За словами етнографині Інни Тельнової, бабусі, з якими вона спілкувалася в експедиціях, уживали лише термін «сорочка». Мова постійно розвивається: словниковий склад безперервно змінюється. «Вишиванка» – новотвір, що позначає вишиті блузку, сукню та інший тонкий одяг. Сорочка завжди була додільною, тобто нижнім краєм сягала підлоги – долу. Вона, у першу чергу, жіноча спідня білизна. На сорочку вдягалася спідниця, потім фартух, а зверху – керсетка чи кожух
У родині Оксани Солошенко, жительки Тального, що на Черкащині, зберігалися жіночі сорочки, яким більше ніж сто років. Цей натільний одяг дорогий і цінний для неї тим, що його носили рідні люди: прабабусі Тетяна Фурлета й Параска Франчук.
Про своїх прабабусь і про те, які риси характерні для вишиванок Черкащини, і розповіла жінка нашому виданню.
З її слів дізнаємося, що Тетяна Гаврилівна Фурлета – Оксанина прабабуся по маминій лінії – майже все життя мешкала в Тальянках. Народилася в бідній кріпацькій родині. Змалечку тяжко працювала і в полі, і вдома. Як і всі дівчатка, від мами навчилися гарно вишивати. Коли стала на порі, вийшла заміж за кріпацького сина Івана. У молодят народилася донька Поліна. Згодом чоловік пропав безвісти на війні, імовірно Кримській. Коли Поліна виросла й віддалася в сусідній Вишнопіль, Тетяна Гаврилівна переїхала з нею. Няньчила онучок, згодом трохи й правнучок; читала їм казки, бо письменною була. Щойно мала вільну хвилину, то не випускала голку з ниткою з рук: вишивала сорочки, картини, рушники. На схилі віку передала доньці у спадок свою дівочу сорочку. Буденну, без уставки, пошиту її матір’ю з грубого невибіленого полотна. Вишиту фарбованими бузиною нитками. Етнографи описують процес їхнього обарвлення так: люди душили ягоди, розводили сік водою, кип’ятили. Коли окріп закипав, кидали сіль, клали нитки й тримали на вогні ще 15-20 хвилин.
Доля Параски Франчук – другої прабабусі пані Оксани – дуже схожа. Усе життя вона прожила у Вишнополі, народила двійко дітей. Кохалася у квітах. Гарно співала. Майстерно вишивала не лише для родини, а й для людей. Цьому мистецтву Параску навчила мама Лукія. Вона й пошила своїй доні святешну сорочку до уставки з вибіленого лляного полотна, вишила її пишним рослинним орнаментом у червоно-чорних кольорах. Експерти з етнічного вбрання стверджують, що він характерний саме для Черкащини. Рукомесниці зображають ниткою на полотні ягоди, ґрона винограду, невеликі різні квіти.
Вважається, що сорочка, з молитвою вишита кровною людиною, заряджена її позитивними емоціями, має благодатну силу, яка діє на всі наступні покоління роду.
Щоб зберегти народну творчість для наступних поколінь, Оксана Солошенко передала обидві прабабусині сорочки до Тальнівського музею історії.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
