«Мені зараз 82, а я й досі пригадую, як хотілося тоді десь заховатися…»

Через рік після весілля у молодого подружжя Миколи та Харитини Гайдай з Павлівки Першої, що на Тальнівщині, народилася гарненька дівчинка. Назвали Ніною. Це був далекий 1938 рік, 12 березня. Та щастя, на жаль, тривало не довго. Хіба могли вони хоч коли подумати і уявити, скільки випробувань випаде на їхню долю? Та, мабуть, коли в серці живе справжня любов, тоді можна пережити все. Коли Харитина чекала на народження другої донечки, а Ніні ще й двох рочків не виповнилося, батька забрали на Фінську війну. Тривала вона недовго, та розлучила пару на довгих 13 років. Микола написав дружині листа: «Мене арештували, я ні в чому не винен».

–У столовій обідали солдати. Між столами проходив майор, і мій батько покликав його і запитав: «Товариш майор, а чому нам не дають пайок?». І той відповів: «Ходім, узнаєм», – переповідає мені історію своєї сім’ї Ніна Миколаївна, донька. Їй виповнилося в цьому році 82, але пам’ять береже спогади, події та емоції, пережиті понад півстоліття тому.

Так залишилася Харитина одна з двома дітками. Жила біля свекрухи. Не знала, ні де чоловік, ні коли повернеться додому, пригорне до себе і накине їй на плечі свою солдатську шинель. Як тоді, коли прийшов із армії і запропонував вийти за нього заміж. Коли Хариті було 10 місяців, мама померла, а батько женився на іншій. Та й вона невдовзі відійшла в інший світ. Тому Харитинку виростили тітки.

Далі була Друга світова війна. Ніна Миколаївна пригадує, що у їхній хаті були німці. Після війни, у 1946 році мама 8-річної Ніни отримує листа від чоловіка: «Я на Колимі. Якщо можеш, вишли посилку: табак і часник, бо в нас цинга».

–Була малою, та пам’ятаю, як мама садила багато табаку, – каже Ніна Миколаївна. – Його та часнику висилала багато, тоді тільки раз на рік дозволяли слати посилки. Я на той час ходила до школи. Але яке то було навчання… Післявоєнний час був важким. Україна стояла в руїнах, не було чоловіків, ні взути що, ні їсти, ні топити в хаті, ноги мерзли, бо яке там було те взуття. Ми ходили соняшники збирати на поле, кукурудзу. У 1950-му Сталін видав указ, що сім’ям можна їхати до засуджених на Колиму. І через рік батько написав мамі: «Якщо ти згодна, то я заберу до себе». І вона погодилася. На той час мені було 12 років. На Колимі тато познайомився з одним чоловіком. Той був із Кривих Колін. Написали жінкам, щоб ті зустрілися та разом їхали. Пам’ятаю, вона до нас першою прийшла, балакала з мамою. У тій сім’ї теж була донька Оля, на два роки від мене менша. І я, і вона закінчили 5 класів.

Та разом жінки не поїхали. Харитина з Ніною вирушили на місяць пізніше. Їхали вдвох, менша донечка у 1951 році, на жаль, померла від менінгіту. Дорога тривала цілий місяць. З Павлівки Першої дісталися до залізничної станції Шевченкове, звідти – до Москви, Хабаровська, Находки.

–Ми їхали восени, – пригадує старенька. – Потяг зупинявся часто. На кожній станції люди продавали картоплю в мундирі, огірки, у кранах була гаряча вода. Коли приїхали в Находку, там чекали на пароплав у довгих дерев’яних бараках цілих 2 тижні. Мабуть, нам сам Бог допомагав. Пам’ятаю, на вулиці стояли великі плити під накриттям, люди варили їсти. А поруч сиділа жінка, видно було, що інтелігентна, читала книжку. Мама запитала, куди їде. Виявилося, що вона знала мого батька. До порту Нагаєво пливли на пароплаві «Фелікс Дзержинський» 5 діб. Десь півтори тисячі людей було на ньому. Тут була столова, танці, кіно показували. Кругом вода, а над головою – небо. І от показалася сопка. Всі кричали: «Земля, земля!», бігли на палуби. Коли причалили, грав марш Слов’янки. Усі повиходили з корзинами, чемоданчиками, сумками. На палубі стояли в черзі, військові перевіряли документи. І мама сказала: «Посидь, я піду й подивлюся, чи не зустрічає нас батько». Та не знайшла. Потім шукати його пішла я. А як пізнати, якщо бачила його тільки на маленькій фотографії? Тому повернулася ні з чим.

Харитина рушила шукати чоловіка знову. Їй зустрілася вже знайома жіночка. Та сама, що читала книжку біля бараку. Саме вона й допомогла знайти Миколу, сказала: «Він є, зустрічає вас! Ходімо!». Коли зустрілися, чоловік попросив дружину покликати доньку.

–Я злякалася. Мені зараз 82, а я й досі пригадую, як хотілося тоді десь заховатися, втекти назад додому. Не знала, куди себе подіти, як і те, як називатиму його: папа чи тато. Я стояла на нижній палубі. Батько підійшов, простягнув мені руки і крикнув: «Стрибай!». Та солдати відштовхнули його, думали, чи не хоче, бува, на пароплав потрапити. Отак і зустрілися.

Ще понад дві доби сім’я, що нарешті об’єдналася після 13-ти років розлуки, добиралася будкою до Магадану, а звідти – ще 700 км до посьолка. Коли приїхали, ночувати довелося в завідуючої аптекою. Спали прямо на підлозі. Але було байдуже. Головне, що разом. Потім житло винаймали. Згодом отримали у бараку кімнату.

–Бараки були довгі, на один вхід та зі спільним коридором. Пристройку батько зробив до нашої кімнати. Хоч і морози, і Колима, але з батьками так спокійно, так радісно було жити, – посміхаючись, каже Ніна Миколаївна.

Ніну тато записав до школи у 6-й клас. Та дівчинка зустріла Олю Свиридюк, ту, що з Кривих Колін. Вона ходила до 5-го класу. Не роздумуючи, Ніна сіла біля неї. І коли зі школи повідомили батькам, що Ніна до школи не ходить, батько пішов її шукати. Знайшов, у 5-му класі замість 6-го. У родині Свиридюків, Насті та Григорія, на Колимі народився син Юрій. Зараз він живе у Луганську, має 5-ро дітей, викладає у вузі. У Луганську поховані його батьки. Минулого року Юрій Григорович приїжджав у Криві Коліна. Ніна Миколаївна розмовляла з ним по телефону. Її подружка Оля похована в Бурятії. Ніна Миколаївна з теплом пригадує, як ходила з Олею до школи:

–Було складно перевчитися. Предмети читали російською, – каже. – Спочатку носила додому тільки одиниці та двійки, бо завжди українських букв понаписую. Скоро освоїлася, математика добре пішла, німецька. У 1953 році у мне народився братик. Закінчила 7 класів. Хотіла йти у 8-й, та мама виграла облігації на 3 тисячі. Це були великі гроші. Батько тоді був у геологорозвідці, поїхав на 3 місяці. Я хотіла бути агрономом чи геологом. Мама казала, щоб їхала до Москви вчитися. Та я не захотіла. Мама відправила мене на Україну.

Ніна приїхала до бабусі у Павлівку Першу. До Тальнівського сільськогосподарського технікуму не вступила. Поїхала в Черкаси на курси крою та шиття. Жила у родичів, допомагала з дітками, водила до школи, на скрипку, робила всю домашню роботу. За всіма цими клопотами часу для навчання не вистачало. Тому все покинула і повернулася в село до бабусі, на Тальнівщину. Зимувала біля старенької. Пригадує, як сільрада наділила їй 3 га кукурудзи. Треба було рвати її і складати в мішки, комбайнів тоді не було. А за вікном був листопад, почалися морози.

–На кукурудзу я так і не пішла, – розповідає Ніна Миколаївна. – У травні 1956 року батько вислав 500 рублів і я поїхала назад на Колиму. З 70-кілограмовим багажем: фанерними ящиками, набитими під зав’язку часником, цибулею і зернятами. Їхала місяць. З пароплава мене ніхто не зустрічав. На останні гроші купила пиріжок. До транзитки мене підвезли, за неї треба було платити 6 рублів. Але гроші за місяць в дорозі розійшлися. І тут раптом питають: «Гайдай є?». Батько доручив друзям з Магадану зустріти мене. Але вони мене не знали, а я їх, тому розминулися. 2 тижні жила у цих людей у Магадані. Коли приїхала у посьолок Нексикан, була повінь. Усе залило водою. Дорогою мчав на велосипеді хлопчина. Тоді я чомусь подумала, що це буде мій чоловік, – посміхнулася.

Та до заміжжя ще багато води втекло. Ніна пішла працювати за 6 км від посьолка на Сусуманський промкомбінат, у швейну майстерню швачкою-мотористкою. Вчилася у 8 класі вечірньої школи. Тато дівчини вже кілька років, як подав заяву на реабілітацію. Та її все не було. Хоча у 1958 році йому таки дозволили поїхати на Україну.

–У мене батько був строгий. І щоб не послухати його, такого не було, – Ніна Миколаївна продовжує розповідати свою історію, разом беремося розглядати світлини. У старенької їх дуже багато. – Хоча якось з Олею пішли в кіно, а портфелі заховали. Батько знайшов. Накричав, а подружці відмовив у квартирі. Запрошував мене у кіно і Саша. Той самий хлопчина з велосипедом. Він був нашим сусідом, жив за стіною. Після того, як горів наш барак, він купив квиток на «Укротительницу тигров». Так пішли в кіно раз, другий. На людях почуттів не показували. Через деякий час прислав сватів. Прийшли посеред ночі. А ніч, всі спати полягали давно. Постукали, примовляли гарно, що йдуть здалеку, а снігом замело, а тут, бач, ваша хата стоїть. Батько не віддавав. Але останнє слово було за нареченою. Я сказала: «Так».

18 січня 1958 року зіграли весілля, у молодій сім’ї з’явилася на світ донечка Надя. Батько Ніни поїхав на Україну, мати зустрічала сина у Павлівці Першій з хлібом-сіллю. Згодом був реабілітований. Поїхав на Колиму, щоб оформити документи. Та додому повернутися більше не судилося. Помер у далекому краї, там покоїться і донині. Чоловікові було всього 48 років. Коли ховали батька, Ніну щойно виписали з пологового. Народила другу доньку Таню. Це був 1961 рік. Олександр повіз дружину до своїх батьків у Красноярський край. Там Ніна працювала на лісоперевалочному комбінаті, а Саша шоферував, був слюсарем. Прожили там 21 рік. Потім за рекомендацією лікарів сім’я Панових переїхала на Україну. У Павлівці Першій на той час жила мама Ніни, Харитина. 34 роки Ніна Миколаївна прожила в Росії. Коли приїхали з чоловіком та дітьми у Павлівку Першу, почали тримати господарство, чоловік влаштувався на роботу на асфальтний завод, працював в меліорації. Не шоферував, бо місцевості зовсім не знав. Так йшли роки за роками. Діти давно повиростали, чоловік відійшов у інший світ. Та серце жінки повниться теплими спогадами. І пишуться їй вірші, пісні. Про життя, про те, що відбувається навколо, у них – пам’ять, добро, радість і смуток. Пише просто, але з душею. Тільки вслухайтесь у ці рядки:

«Україно, моя Батьківщино!
Ти – коріння моє родове.
Якщо доля далеко закине,
Я повік не забуду тебе!»
Ольга ОСІЯНЕНКО