Вісті Черкащини Мама військового з Тальнівщини плете сітки, в`яже шкарпетки та нашоломники для воїнів
Привітна, спокійна, ввічлива, розумна жінка Галина Лукашівна Ярова народилася в Поташі на Тальнівщині 6 жовтня 1956 року. Потаську школу закінчила 1972 року. Після закінчення 10-річки в Мошурівській школі 1974 року одразу вступила до Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. Під час навчання на 5 курсі познайомилася з Миколою Дмитровичем Яровим, який прийшов зі служби в армії та повернувся на 2 курс. На навчання вони поступали разом, але доля їх звела у жовтні на день народженні подруги через 4 роки. У квітні одружилися. Після навчання хотіли влаштуватися на роботу інженерами-технологами за спеціальністю, поїхали в Черкаси на завод «Азот». Але на роботу брали лише чоловіків, тому приїхали в Поташ. Та ще була й інша причина приїзду в село – мама Галини Лукашівни хворіла на цукровий діабет. Потрібно було доглядати, піклуватися. Тому влаштувалася на пошті, працювала 27 років. Микола Дмитрович – майстром у Потаський цех механічної обробки деревини.
Материнство для Галини Ярової – це велике щастя. Народилися у них 2 синочки-соколики: високі, сильні, працьовиті, справжні богатирі – Слава (по документах Ярослав) і Олег. Старший – зараз на службі у лавах ЗСУ. А меншому судилося прожити лише 21 рік, тяжко захворів 2005 року. Батьки всіма силами хотіли врятувати Олега, лікарі оперували, та все марно. Залишились тільки приємні спогади про дитину добру, люблячу, ввічливу, яка з повагою ставилася до батьків та людей старших за себе, нікому не завдала болю у цьому житті. Кожного вечора Олег заходив до мами в кімнату, щоб обняти, поцілувати, побажати: «На добраніч!» Галина Лукашівна з болем у серці згадує Олега та висловлює свої думки вголос: «Закінчив школу, ніхто вже не ображає, не б`є, не знущається, тільки б жити в родинній любові та повазі, але не судилось». Олег навчався у класі, який був дружний в усіх проявах: у підготовці до свят, у праці, у навчанні, у недисциплінованості, у боулінгу. Спокійний, беззахисний хлопчик часто був об`єктом цькування. Хоч учителі у цьому плані працювали з класом, але це питання мало бути постійно на контролі.
У воєнний час всі українці мають проявляти згуртованість, взаємопідтримку, повагу один до одного, доброту, милосердя. Не завжди така атмосфера поряд з цією жінкою. Здається, живе зі своїм болем і нема нікому діла до того. Сумує і болить материнське серце Галини Лукашівни за Ярослава, в якого в окопах Костянтинівки загострилися давні хвороби. Щоб якось відірватися від сумних думок та перебувати в товаристві односельців, Галина Лукашівна щоденно плете сітки у приміщенні Потаської школи, в`яже шкарпетки на гудзиках для військових та нашоломники.
Єдиною відрадою в її житті є внучка Дарія, яка прибігає до дідуся та бабусі на вихідні. Бабуся їй сукню вив`язала, подаруночки щоразу готує. А вона – здібна до навчання, бере участь в олімпіадах, спортивних змаганнях, гарно малює. Але свого таланту малювати з уяви не афішує.
Галино Лукашівно, побажаємо Вам і Вашій родині радіти дням новим, всміхатись сонцю, щасливих несподіванок, міцного здоров`я, мирного неба, здійснення мрій, дружньої підтримки рідних, близьких та односельців, дочекатися свого сина Ярослава додому з Перемогою.
Марія БІРЧЕНКО
