«Люди похилого віку – то великі діти»: соцпрацівниці з Тальнівщини про підхід до своїх підопічних

У першу неділю листопада Україна відзначає День працівників соціальної сфери. Це свято фахівців, які дбають про ветеранів, сиріт, безробітних, людей з інвалідністю, похилого віку й тих, хто потрапив у складні життєві обставини. Цей день відзначають працівники Пенсійного фонду, управління соціального захисту населення, центру зайнятості, фонду соціального страхування, територіального центру, служби у справах дітей та відділів з питань соціального захисту населення й охорони здоров’я.

Наша розповідь сьогодні про трьох жінок, що працюють у Тальнівському територіальному центрі й надають соціальні послуги стареньким, які потребують допомоги вдома.

– На обслуговуванні в мене 14 підопічних, – розповідає соціальна працівниця з села Павлівка Перша на Тальнівщині Валентина Кізяченко. – У будь-який час доби я з ними на зв’язку. Люди просять привезти продукти, медикаменти, дістати овочі з льоху. Допомагаю й по господарству: пилюку змахну, у хаті замету, підлогу помию, щось посію, грядку виполю чи картоплю допоможу вибрати. Не цураюся ніякої роботи, бо хто ж їм допоможе? Звісно, втомлююся, як і будь-яка людина.

Жінка розповідає, що в лютому-березні минулого року працювати було досить важко: в аптеках зникли потрібні ліки. А їй же треба привезти своїм підопічним пігулки «від серця», «від голови», «від тиску», уколи, мазі… Якщо й з’являлися потрібні медикаменти, то черги в аптеках були неймовірні!

Шістнадцятий рік поспішає на допомогу стареньким чоловікам і жінкам Наталія Кавун – соціальна працівниця з села Кобринове.

– Наношу їм води з криниці, бо в селі немає водопроводу, – каже вона. – Восени та взимку – дров та вугілля внесу, якщо в хаті пічне опалення. Відкидаю сніг на подвір’ї. За потреби – приготую їсти. Допомагаю оплачувати комунальні послуги, оформлювати документи на субсидію чи якісь пільги.

Іноді підопічні жаліють свою помічницю: «Сьогодні не роби тяжкого, водички принеси, а решту – то все потім». Наталія Іванівна розповідає, що роботу свою дуже любить і залишити її не може: «Як же я покину своїх стареньких? За стільки років вони стали для мене рідними, весь час на мене чекають».

Двадцять один рік працює в соціальній сфері Валентина Тимошенко. 11 тальнівців-пенсіонерів очікують на неї завжди, як на єдину розраду у своїй самотності. А їхня помічниця, незважаючи на погоду, поспішає на допомогу.

– Знаю, яка кому поміч потрібна: купити продукти, почистити картоплю, принести води, випрати білизну, замести подвір’я, прибрати в хаті, заплатити за комунальні послуги, оформити субсидію, передати показники за світло чи газ, – ділиться своїми клопотами Валентина Василівна. – А хтось чекає мене, щоб просто поговорити.

Жінка впевнена, що дуже важливо в її роботі знайти підхід до кожної людини, налагодити спілкування. У народі кажуть: «Люди похилого віку – то великі діти». Пані Валентина, зайшовши до хати, зразу відчуває настрій господаря чи господині: чи можна сьогодні пожартувати, чи провадити серйозну розмову. Головне – не перебивати, вислухати, підбадьорити, подарувати надію, щоб людина по-іншому глянула на цей світ.

Жінки-соцпрацівниці ­– ­це люди щирі душею, милосердні й турботливі. Можливо, тому старенькі сприймають їх як рідних людей.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА