Люди нашого краю - Вісті Черкащини

Люди нашого краю

Наступною приємною співрозмовницею стала активна, розумна, енергійна павлівчанка Безугла Катерина Василівна.
Довідка: Народилася 11 грудня 1946 року в Онопріївці, що на Тальнівщині, у селянській родині. Тут закінчила середню школу зі срібною медаллю. Закінчила Уманський державний педагогічний інститут імені П.Г. Тичини зі спеціальності «вчитель математики». Трудову діяльність розпочала у с. Новоселиця Катеринопільського району. Із 70-го року працювала в Онопріївській середній школі вчителем математики. В 1975 році була головою виконкому Онопріївської сільської ради, де пропрацювала до 1985 року. За цей час заочно здобула другу вищу освіту – агронома. У лютому 1985 року була обрана головою колгоспу «Серп і Молот» у Павлівці Першій, де з невеликою перервою працювала до 2000 року. З 2000 по 2017 рік вчителювала у Павлівськопершій загальноосвітній школі. Обиралася депутатом районної ради чотирьох скликань. Нині пенсіонерка. Має 2 синів, 5 онуків та 1 правнучку. Бере участь у художній самодіяльності села, також вишиває, читає багато книг, має чітку громадянську позицію та непідкупний патріотизм.
– Що вдалося зробити за роки Вашого головування?
– Під час мого головування ми отримали статус «Село високої культури та зразково-громадського порядку». Я очолювала тоді три села – Онопріївку, Павлівку Другу та Кобиляки. Все, що на той час сільська рада планувала зробити, все вдалось: зводились та будувались водопроводи, дороги, сільськогосподарські будівлі, працювали садочки, школи, медпункт, будинок культури, швейна майстерня, сільський комунгосп. Майже всі установи на той час працювали за фінансування сільської ради. Побудували пам’ятник «Загиблим воїнам Великої Вітчизняної війни» в селі Онопріївка, а потім вже й Павлівці Першій. Всі сільські роботи з благоустрою були також на плечах сільської ради.
– На вашу думку, якими людськими якостями має володіти керівник громади?
– Повинен бути підхід до людей. Ця людина повинна слухати і чути. Приймати виважені рішення. Керівник повинен жити для людей, забезпечувати комфортне життя мешканців, думати про розвиток громади, і не вважати владу інструментом власного збагачення. Він має бути патріотом своєї країни, міста, рідного краю. На мою думку, щоб покращити економічний стан громади, треба відкривати підприємства з виробництва продукції, яка буде експортуватися в різні країни світу. Треба такі підприємства, як у Кривих Колінах. Тільки тоді у нас будуть хороші інвестиції, податки, робочі місця для людей і буде за що розвивати громаду в усіх сферах. В такому випадку життя людей значно покращиться.

Поговорили також із підприємцем Михайлом Валентиновичем Данилюком, що проживає у Лащовій.


Довідка: народився 15 листопада 1959 року в с. Лащова Тальнівського району. Тут закінчив 8 класів середньої школи. Десятирічну освіту здобував у Тальному. Під час навчання у школі отримав водійські права, тому відразу став працювати водієм у місцевому колгоспі. Згодом вступив до Мелітопольської сільськогосподарської академії на спеціальність «інженер-механік». Працював інженером з техніки безпеки, головним інженером у місцевому колгоспі. У 1997 році був обраний головою СТОВ «Лащова». А у 2005 році, після його ліквідації, створив фермерське господарство «Хлібодар МВД», яке діє й нині. Депутат районної ради кількох скликань. Одружений, має 4 дітей та 4 онуків.
– Михайле Валентиновичу, Ви 8 років керували колгоспом, нині очолюєте селянсько-фермерське господарство. Відчули різницю між управлінням господарством різної форми власності: приватної та колективної. Коли було краще?
– Я вам скажу, якби можна було раніше змінити цю структуру, то ми мали б набагато кращі результати. У господарства на той час були дуже великі борги. Коли я почав прикручувати гайки, стали дивитися скоса.
А взагалі змінилося ставлення до праці: люди менш сумлінні, невмотивовані. Немає відповідальності й бажання робити, як було раніше. Центр зайнятості, як на мене, зробив свою роботу. Наведу один приклад. Вийшов якось з хлопцями обрубувати посадку понад дорогою, а тут повертаються з Тального, з біржі, як вони кажуть, односельці, та й кажуть до них: «Навіщо так «пахати»? Ми отримали на 100 гривень менше, але ж не наробилися». Коли я робив механіком, у нас в колгоспі було 60 механізаторів, з них 8-10 працювало найкраще. Вони не добивались в економіста, яка мені норма, знали свою роботу, слідкували, щоб усе справне було, і в поле. А в кінці року отримували і додаткові, і преміальні. А хто пив, то ходив очима кліпав. Працював принцип: «Як робив, так і заробив». І сім’ю піднімали, і авторитет мали. А зараз трактори такі потужні, нові, а робити нема кому. Там випив, нагнали. Там виникло бажання кілька літрів солярки «загнати». Зараз навігація, реєстратори, відразу запитають: «Чого став? Чого не туди поїхав?» І, здавалося, бери роби, заробляй, чи думаєш, біля станка менше наробишся. Зараз кондиціонер, музика – всі умови у тракторі. Я сам вдень де там помотався, а вночі, як спаде жара, на поле. Що таке Т-150 старенький? Я цілу ніч ним «шкребу». Вийшов, трохи походив і знову орю. Молодь хоче жити по-європейськи, а працювати по-українськи.
– Що Ви, як господарник, порадите майбутньому голові ОТГ?
– Я думаю, це буде розумна і мудра людина, якій не потрібні сторонні поради. Підказав би, створити сильну команду, в якій не було б поділу інтересів, а спільна праця. І не тільки на Тальне, а на весь район.
Не один раз я був свідком того, як перед виборами приїжджали кандидати в депутати й обіцяли: у вас буде автобус, і те, й інше. Одним словом, давали сотні обіцянок. Але коли вибори пройшли, про них забули. Правда, два рази автобус пустили на село. А тоді почалося: у вас специфічне село, не можна заїхати. І не пустили. Зараз от школу закрили.
– Чи з’явиться в молоді коли-небудь перспектива повернутися в село?
– Перспектива, кажете. От дивіться, батьки зараз побачили, що можна дати дітям кращу освіту. Почали самотужки возити в школу в Тальне, на гуртки, музичну школу. Роботи в селі немає. Приїхала потужна фірма, хорошими агрегатами за сутки – за півтора «накрила» поля. Через 3 дні приїхали, іншими агрегатами зробили. Через місяць – комбайни пригнали, за ніч зібрали, з людьми розрахувалися, та й усе. Прогрес такий іде. Ну що зробиш? Що б могло зупинити людей? Щось переробне, напевне. Цех, завод. Але знову повернуся до своєї думки: люди на селі невмотивовані, не хочуть працювати. Наведу приклад. Приходжу й кажу в селі: «Хлопці, треба попід дорогою вирубати дерева. Ось ширина, густота хмизу, кажіть, яка ціна, я плачу, і розійшлися». У відповідь чую: «Ми подумаємо!»

Ми продовжуємо спілкуватися з людьми нашого краю. Зокрема учасником нашої рубрики став Іван Петрович Мацюк.


Довідка: народився 17 січня 1961 року в с. Довгенькому в сім’ї колгоспників. У 1976 році закінчив Корсунську школу і в цьому ж році вступив до Смілянського технікуму харчової промисловості на спеціальність «технік-механік харчової промисловості», який закінчив у 1980 році. Потім служив у армії – проходив строкову службу в Німеччині. Після служби працював на Смілянському заводі лимонної кислоти, при цукрозаводі, на посаді головного інженера-техніка. З 1984 року – на Тальнівському асфальтобетонному заводі: пройшов шлях від слюсаря-сантехніка до керівника, очолював підприємство 10 років. У 2010-2011 роках був виконавчим директором ТОВ «Айова» в с. Мокра Калигірка, пізніше – на співзвучній посаді у ТОВ «Корсунське». Зараз на пенсії. Одружений, має доньку та сина.
– Іване Петровичу, пригадайте найяскравіші моменти з Вашого дитинства?
– Я ріс в селі, пригадую, як пас корову. Радий, що в мене було саме таке дитинство, бо я його проводив на хуторі, на своїй землі. Дитинство в нас було хоч і нелегке, але щасливе. Ми мріяли про майбутнє, не відчували різниці: хто – з села, а хто – з міста, бо звідти до нас приїжджали друзі на літні канікули. Ходили в школу, помагали старим людям – рубали дрова, воду носили, батькам вдома допомагали – дуже любили цим займатися. Мене батьки так виховали: я поважаю і ціную людей старшого покоління, підтримую, стараюсь їм допомагати. Вони тяжко працювали увесь вік. Зараз їм нелегко, і я хотів би, щоб про них не забували, щоб вони відчувати турботу як на рівні держави, так і місцевого самоврядування.
– Чи зустрічали Ви у своєму житті людей, на яких би рівнялися?
– Коли працював на асфальтному заводі і пройшов шлях від сантехніка до керівника, брав приклад тільки з хороших людей, черпав від них позитив. Це були люди чесні, добросовісні, не обманювали. Наприклад, Юрій Безушко, який керував ТОВ «Корсунське», переживав за людей із села, був гарним господарем. Це була людина майбутнього. Для мене він був хорошим керівником та другом. На жаль, трагічно загинув. Його син Дмитро продовжує батькову справу.
– Що б Ви хотіли змінити в законодавстві, якби мали можливість це зробити?
– Найперше, хотів би, щоб держава приділяла більше уваги сільгоспвиробникам. Нам потрібен законопроект, щоб захистити людей, які працюють на землі. Вважаю, що сільгосптоваровиробники повинні отримувати дотації від держави та мати підтримку від неї. Ми – аграрна країна, вирощуємо найкращі хліба. Ще одне питання – це збереження села. Те, що зараз відбувається з сільськими населеними пунктами – неправильно. Ми повинні зрозуміти, що без села нам нікуди.
– Яким Ви бачите найближче майбутнє?
– Щоб закінчилася війна, село щоб піднялося і людям було добре й комфортно у своїй країні: мали роботу, отримували гідну заробітну плату. З позитивом дивлюся на завтрашній день.

Наступним співрозмовником нашої рубрики став приватний підприємець з Тального Віталій Михайлович Чернега.


Довідка: Народився 17 червня 1986 року в селі Чернятка Вінницької області. В цьому селі виріс і закінчив школу. Батько був комбайнером-трактористом, мати – вихователем в дитячому садку. Після закінчення школи вступив до Уманського європейського університету на факультет «економіка та менеджменту». Під час навчання паралельно підробляв вантажником. Після отримання диплому про вищу освіту, деякий час проживав в Умані і працював торговим представником. У 2008 році одружився з тальнівчанкою і сім’я переїхала в Тальне. Згодом народилась донька. У 2010 році започаткував свій бізнес. Нині Віталій Михайлович – приватний підприємець у сфері оптової торгівлі товарів першої необхідності. Має досвід управління та відчуває у собі потенціал змінювати громаду. Вважає, що лише молоді та некорумповані люди зможуть сприяти розвитку громади та змінити життя людей на краще. Має життєве кредо: «Вік живи – вік учись».
– Які якості ви цінуєте в людях?
– Порядність. Чесність. Я уникаю безвідповідальних людей, тому, що їм неможливо довіритися і на них не можна покластися.
– Як ви ставитесь до процесу об’єднання громад?
– Позитивно. Я вважаю, що ця реформа пришвидшить вирішення всіх нагальних питань, тому що все буде на місці і цим самим облегшить життя людей. Є питання, які хвилюють мене, як жителя, а саме: благоустрій, транспортна та комунальна інфраструктура, туристична розвиненість, збільшення кількості робочих місць для молодих людей. Всі ці питання, на мою думку, може вирішити тільки некорумпований, чесний, освічений керівник та злагоджена команда однодумців.
– Що ви чекаєте від місцевих виборів та як бачите майбутнє громади?
– Сподіваюсь, що прийдуть до управління досвідчені люди, які хочуть і будуть змінювати громаду на краще. На мою думку, вже сьогодні серед молоді необхідно максимально популяризувати питання розвитку громади, залучати до активної участі у житті міста і села. Для цього треба надавати їм якомога більше можливостей висловлювати свої думки, бачення щодо перспектив місцевого розвитку, надавати допомогу у відкритті власної справи. В результаті буде збільшення надходження податків у бюджет громади, а це і дороги, і благоустрій, і взагалі весь розвиток громади.

Наступною співрозмовницею нашої рубрики стала спеціаліст-землевпорядник Зеленьківської сільської ради Оксана Миколаївна Удачна


Довідка: Народилась 25 листопада 1975 року в місті Старокостянтинів Хмельницької області. Там навчалась в середній школі з поглибленим вивченням англійської мови. Батько працював на маслозаводі, мати – начальник кондитерського цеху. Після закінчення школи у 1993 році вступила до столичного Національного аграрного університету (зараз Національний університет біоресурсів і природокористування України) на факультет ветеринарної медицини. Після закінчення університету переїхала у Зеленьків та разом з чоловіком почали формувати свій бізнес. Спочатку відкрили СФГ «Інтенсив», яке з часом довелось закрити. Потім – ФОП «Удачний Роман Вікторович», в якому працювала бухгалтером. З 2014 року і понині працює у Зеленьківській сільській раді на посаді спеціаліста-землевпорядника. Паралельно навчалась у Шевченківському коледжі за відповідною спеціальністю. Має досвід організації бізнесу та управління колективом професіоналів. Найважливішим у житті вважає сім’ю. Найбільша гордість – дві чарівні доньки – розумні, талановиті, багатогранні. Наразі здобувають вищі освіти. Життєве кредо – дорогу здолає той, хто йде.
– Що найбільше подобається у вашій роботі?
– Цікаво бути задіяною в різних сферах. Робота в органах місцевого самоврядування ніколи не була спокійною, розміреною та передбачуваною. Хоч у круговерті трудових буднів, як спеціалісту-землевпоряднику, ніколи й в гору глянути, проте я не нарікаю на долю, бо вважаю, що треба працювати на благо села, на благо людям. Людина, яка задіяна в різних сферах, немає значення який в неї вік, вона постійно повинна розвиватись, не зупинятися на досягнутих справах, а йти тільки вперед. І цьому я вчу своїх дітей. Не боятися, пробувати і наполегливо йти вперед.
– Що, на Вашу думку, найголовніше в стосунках між людьми?
– Компроміс. Люди повинні чути один одного. Ціную в людях вміння слухати, правдивість та врівноваженість.
– Як Ви бачите майбутнє громади та її керівника?
– Ця людина повинна бути не інертна. Людина, яка з усім погоджується, нічого не хоче змінювати – не забезпечить кращого для життя людям. Але й людина, яка ні з чим не погоджується, сперечається, не чує іншої, чужої думки – теж погано. Ця людина має бути універсальна. Можу побажати йому витримки, вистояти на цій посаді, бо спочатку йому буде дуже важко, можливі незгоди і критика. Керівник повинен добре знати свої обов’язки, володіти інформацією. При виникненні будь-якої проблеми – питання повинно вирішуватись на місці. Переконана, що конструктивні стосунки керівника, депутатів та місцевого населення лише сприятимуть результативній роботі. Головне – не забувати, що все має бути для блага кожного жителя.
Я хочу щоб життя в нашій країні, в нашій Тальнівській громаді змінювалось на краще, щоб люди не шукали інший район, інше місто, а можливо, й країну, а щоб і тут могли почувати себе комфортно та безпечно.

Ще однієї цікавою співрозмовницею та учасницею нашої рубрики стала викладачка Тальнівської ДМШ Людмила Степанівна Столярська.


Довідка: народилася у Тальному. Дитинство пройшло в районі щебеневого заводу – сім’я проживала неподалік від кар’єру. Любов до музики з’явилася ще в школі – вже тоді любила співати. Проте після закінчення школи №6 та музичної школи (клас «Баян») стала студенткою медучилища в Умані, і тільки потім – музучилища, після закінчення якого повернулася в рідне Тальне та почала працювати у філіалі Тальнівської ДМШ у Майданецькому. Заочно закінчила Одеську консерваторію. «Я щаслива, що служу її величності музиці», – саме так розповідає про себе Людмила Степанівна. Має близько 70-ти авторських пісень та пісень на слова місцевих поетів. Першу пісню написала у 10-річному віці. Окрім музики, любить в’язати гачком. Має дорослого сина.
– Чи вважаєте себе щасливою людиною?
– Я щаслива, бо працюю в хорошому колективі. Ми – як велика сім’я (педколектив, батьки та учні), де вміють слухати один одного, підтримувати. Щастя відчуваю й тоді, коли прокидаюся зранку й бачу, що запалився новий день. Навіть в суцільній темряві я запалюю світло, адже, що б не сталося, завжди шукаю позитив.
– Чи хотіли б ви змінити своє минуле та про яке майбутнє мрієте?
–Ні, не хотіла б. Я ні за чим не жалкую. Якби обставини склались по-іншому, можливо, я б не мала сім’ї, дитини, а музика б не стала частиною мого життя. Хочеться, щоб було в усіх здоров’я та панував мир, щоб у Тальному люди приходили на День козацтва, День вшанування пам’яті загиблих Героїв чи День пам’яті жертв голодомору свідомо, а не за чиїмось розпорядженням. Мені хочеться, щоб люди перестали звинувачувати в усіх бідах владу, а почали думати про ближнього, стали активними жителями громади.

Ольга ОСІЯНЕНКО, Катерина КІХТЕНКО, Ліна ЯЛОВСЬКА

19.09.2020 09:00
Переглядів: 826
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.