Вісті Черкащини 
Ліки з присмаком соснового лісу: як письменниця з Луганщини віднайшла свій новий дім у Тальному
Колись її світ пахнув трояндами й розпеченим піском Сіверськодонецька – «міста піщаних фортець», яке тепер залишилося лише в пам’яті та віршах. Євгенія Мороз (псевдонім Ївга Лютневська) привезла із собою на Черкащину любов до слова, яка свого часу врятувала її саму від нелюбові до книг. Сьогодні вона – філологиня, письменниця й нова бібліотекарка Тальнівської центральної бібліотеки, яка точно знає: проза – то щоденна профілактика відчаю, а одна вчасно знайдена книга здатна змінити ціле життя. Про втрачений «берег сили», магію однодумців та мрію про літературний вулик у провінції – у нашій розмові з Ївгою Лютневською.
–Якщо спробувати вмістити весь Ваш внутрішній світ лише у три слова, то якими вони будуть?
–Філологиня. Письменниця. Творча. І ще трішки про мене. Моє ім’я Євгенія Мороз. Я з міста Сіверськодонецька Луганської області. Навчалася в Харкові, у Національному педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди. Я філолог, магістр. Обожнюю українську мову та все, що з нею пов’язано!
–На чому зараз тримається Ваш світ? Що для вас є тією безумовною цінністю, яка дає сили йти далі?
Найважливіше – це родина та друзі. Люди, яким можна довіряти. Колись це ще був дім, моє місце сили. На жаль, тепер його немає. Проте є люди. Люди надихають мене в житті й творчості.
–Кожна творча доля має свою точку відліку. Як у Вашому житті з’явилося Слово й чи був той особливий момент, коли Ви відчули: писати – це ваша неминучість?
–Я пишу з 13 років. Мій псевдонім – Ївга Лютневська. Творчий шлях почався з написання поезії. Пізніше виникло бажання перейти до прози. Та було одне «але»: для того, щоб писати грамотно та щонайменше зв’язно, потрібно було знати, як будується оповідь. Та позаяк аж до 11 класу я просто ненавиділа читати, написати щось вартісне було задачкою не з легких. Та щойно мені до рук потрапила та сама книжка, з якої я насправді полюбила читання, письменницьке вміння почало розвиватися. Я, напевне, письменниця за покликанням. І воно пробилося крізь небажання мати справу з книжкою, наче крізь товщу води.
–Чи пам’ятаєте ту мить, коли прийшло внутрішнє заспокоєння: «Я на своєму місці, я займаюся саме тим, для чого народилася»?
–Я зрозуміла це ще в школі. Мені пощастило. Я брала участь у конкурсах та олімпіадах з мови та літератури, у творчих поетичних конкурсах, що проводилися на рівні міста та країни. Відтак зацікавилася вивченням мови. Вступати спершу хотіла на журналіста, але обрала професію філолога. До того ж освітня програма, на яку я вступила, мала ще й спеціалізацію «редагування й журналістика». Я потрапила в коло однодумців, фахівців. Середовище було стовідсотково моїм і так чи так вплинуло на те, ким я є сьогодні.
–У кожного з нас є свій рай на землі, де залишилося дитинство. Яким було Ваше рідне місто в ті мирні часи, коли ще буяв бузок, і яким воно закарбувалося у вашій пам’яті в день розставання?
Сіверськодонецьк – молоде місто Луганської області. Навіть ста років йому немає! Місто було дуже гарне, світле, квітуче. Навесні буяв бузок, влітку – червоні троянди. Місто розташоване на березі Сіверського Дінця (звідси й назва), збудоване на піску, обійняте сосновим лісом. Тому найвідоміший мій вірш називається «Місто піщаних фортець». Це мій авторський перифраз, який уже й мої земляки почали використовувати.
Коли ми виїжджали, місто було іншим. Розбите. Зруйноване. Пошматоване. Це було неймовірно боляче бачити. Білі будинки почорніли, а подекуди з них наче зубами повиривало цілі шмаття. Знаєте, гуляючи містами України тепер, мимоволі ловлю себе на думці, що ось ця місцина, до прикладу, схожа на ось ту, що була в моєму місті. Схожа, але не моя – і це крає серце.
–Що для Вас означає жити саме в нашій громаді?
Це відносна безпека найперше. Я дивилася війні просто в очі, коли вона руйнувала мій дім, моє місто, я бачила це. Приїхати сюди тоді, навесні 2022 року, було спасінням. І, на щастя, лишається таким дотепер. Однак не кожен усвідомлює, що означає бути ВПО. Люди, які живуть на одному місці все життя, які можуть приїхати додому та пройтися тими стежинами, якими ходили ще в дитинстві, ніколи не зрозуміють тих, хто втратив усе це. Усі ці прості, здавалося, речі. Раніше родичі та друзі жили на одній вулиці, а тепер розкидані по всій країні.
–Перші роки на новому місці часто минають у глухому заціпенінні. Чи вдалося Вам врешті відігрітися серцем у Тальному і знайти тут своїх людей?
–На щастя, так, змінилося. Майже чотири роки я не мала тут ні друзів, ні бодай знайомих, з ким можна було б поговорити, вийти на каву. З ким можна було б проживати ці найкращі роки життя, як то кажуть. Був лише біль, незнайомий край і жодного друга! Однак у жовтні 2025 року я випадково побачила у фейсбуці оголошення про книжковий клуб Молодіжного центру «Юність». Говорити тоді планували про поезію. «Це ж моя тема!» – подумала я, і вже наступного дня прибула на зустріч. Знайти однодумців і досі видається мені якоюсь магією. Я неймовірно щаслива! Тепер я й сама матиму змогу проводити такі книжкові посиденьки, адже віднедавна працюю бібліотекаркою в Тальнівській центральній бібліотеці ЦКП ТМР.
–З якими труднощами доводиться стикатися найчастіше?
Труднощі, як і в усіх нині, здебільшого пов’язані з побутом. Проте ці неприємності можна пережити.
–Що допомагає не здаватися в складні моменти?
–Творчість. Якщо мені важко, я пишу. Сумно – пишу. Злюся – пишу. Почуваюся щасливою – теж пишу. Вигадала собі таке гасло: «Поезія – це ліки для душі, а проза – щоденна профілактика».
–У чому ви бачите найвищий сенс того, що робите сьогодні як письменниця та філологиня?
–Я хочу, аби мій досвід знайомства з читанням, став прикладом. До того ж який письменник і не мріє про те, щоб люди читали? Відчувається певний дисонанс у тому, що я була серед антикниголюбів, а тепер пишу свої та редагую чужі книжки і, звісно, зацікавлена в їхньому прочитанні. Теза про те, що молодь не читає, бо весь час проводить у телефоні, здається мені помилковою. Нині інші часи, нові виклики й потреби. Нині існує шалене розмаїття жанрів і піджанрів. Багато насправді залежить від книжки. Моєю першою, тією самою першою книжкою, після якої я полюбила читання, було сучасне українське фентезі «Завірюха» Анастасії Нікуліної. Зрештою, за цією книжкою я написала та захистила магістерську роботу з мови, так вона мені запам’яталася. Минулого року мені пощастило познайомитися з авторкою особисто в межах книжкового фестивалю в Черкасах. Вона підписала мені книжку та розповіла, що написала її, почувши від підлітків, що українська література – це нудно. І знаєте – це спрацювало! В основі історії міфологія, яку використовували багато письменників у різні часи. Проте тут використано більш сучасні наративи, зрозуміліші сучасній молоді, жаданіші до прочитання. Тоді, в 11 класі, я хотіла ще і ще. Тож варто лише знайти свою книжку, свій жанр – і від читання неможливо буде відірватися!
–Який головний дарунок ви готуєте для своїх читачів та тих, хто приходить до вас у бібліотеку?
–Я мрію про літературний осередок, про таке середовище, де люди могли б обговорювати книжки, а, можливо, і створювати власні! Хочу підтримати молодих авторів, як-от я, поділитися досвідом та, можливо, перейняти щось і для себе. Ну і, звісно, заохотити молодь до відвідування бібліотеки. Можливо, у комусь спить майбутній Кінг або Жадан, а цей хтось про це навіть не здогадується! Мене, наприклад, дуже надихають прочитані історії. Я хочу розповідати про книжки, про новинки видавництв, популяризувати читання, адже ті, хто, можливо, ще до цього не прийшов, пропускають багато цікавого!
–Якщо зазирнути за обрій завтрашнього дня: якою Ви бачите себе й свою творчу долю за кілька років?
–Наразі щось планувати важко. Ще рік тому я аж ніяк не могла передбачити, якою буду сьогодні. Знаю напевне, що літературна творчість зі мною надовго. Назавжди! Я розвиватимусь як письменниця, редакторка, популяризаторка читання. Цього я хочу, до цього я прагну.
–Яким Ви бачите світанок нашої перемоги і про що найперше мрієте для себе та нашої спільної громади, коли настане мир?
–Я мрію про мир, авжеж. Щоб після перемоги, ми та майбутні покоління українців більше ніколи не бачили війни, не чули, не відчували. Щоб Україна була вільною, незалежною, і тоді можна буде без перешкод жити, творити, любити!
Замість післямови
Почути живе слово Ївги Лютневської та ближче познайомитися з її творчістю можна буде вже зовсім скоро. На літературнику, що відбудеться 27 лютого в Центрі культурних послуг, вона презентуватиме свою творчість і чекатиме на кожного з вас!
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
