Вісті Черкащини Кухарі Тальнівського коледжу стоять на варті з першого дня війни
Поліна Погорецька, Любов Іщук та Юлія Яцюк кожного дня з 24 лютого готують сніданки, обіди та вечері для переселенців, які проживають у гуртожитку Тальнівського будівельно-економічного коледжу. Згодом до переліку осіб, що харчуються, доєднали чоловіків з військкомату та роти охорони.
Поліна Броніславівна розповідає, спочатку їх попрохали готувати три дні, а потім, як ми знаємо, ситуація змінилася, все почало ускладнюватися. У гуртожиток періодично приїжджали люди. Тому їм довелося працювати щоденно. Дев’ять днів готували в трьох, зранку до вечора на ногах. Потім до них на підмогу прийшли викладачі з коледжу. Все ж стало легше, каже пані Поліна.
З часом у коледжі відновили дистанційне навчання, тож викладачі стали на свою професійну стежину, хоча й нині почергово приходять допомагати на кухню. Відповідно на підмогу до кухарів коледжу покликали поварів із місцевих шкіл. Це набагато полегшило працю жінок, наголошує Погорецька, адже всі знають свою роботу і вправно та смачно вміють готувати. Кожного дня кількість порцій може змінюватися, коли ми спілкувалися з поварами, то вони готували на 104 особи.
– Завжди у нас в меню є м’ясо, риба та молочні продукти. З продуктами харчування взагалі допомагають підприємці та місцеві люди привозять. Ми віримо, що все буде Україна. Тільки хочемо, щоб це відбулося якнайшвидше. Під час готування говоримо тільки про позитивні речі. Настрій маємо бойовий, не ниємо і не плачемо. Звичайно хвилюємося, стежимо за новинами, але не панікуємо, – розповідає Поліна Броніславівна.
Нині кухарі з коледжу працюють кожна через два дні, тож мають час перепочити. Хоча, як зауважує Юлія Яцюк, все ж на роботі легше, коли постійно зайнятий, постійно в русі і в гурті, а вдома важче, бо може бути апатія до роботи, адже засмучуєшся, коли дивишся новини.
– Дуже шкода людей, є такі, що взагалі втратили свій будинок, знають, що його розбомбило. Тому ми мусимо гуртуватися і допомагати тим, чим можемо. Ми разом складаємо меню, враховуємо, що вже готували, і що будемо. Говоримо про те, щоб швидше закінчилася війна. Бо люди вже втомилися фізично та морально. Ми стараємося один одного підтримувати, розряджаємо атмосферу жартами, – говорить Юлія Вікторівна.
Любов Іщук розповідає, що люди у гуртожитку постійно змінюються. Одні приїжджають, а другі їдуть далі, є й такі, що проживають з першого дня. Та всіх потрібно прихистити і пригостити.
– Варимо повноцінні сніданки, обіди та вечері. Стараємося пекти різну випічку і запіканки, і бісквіти, і сметанники. Дякуємо всім, хто допомагає продуктами. Спочатку приїжджали до нас з Умані, а нині є люди з Ірпеня, Бучі та Рубіжного. На спілкування з ними у нас не вистачає часу. Вони ж дякують за харчування та кажуть, що дуже смачно, а ми й цьому радіємо.
Коли готуємо, то частенько лаємо путіна, що порушив наш спокій та не думає про свій народ і відправляє їх на смерть, а тим більше страждають наші люди, боронячи свою землю. Можемо і плакати разом, але ж віримо у перемогу, – каже Любов Василівна.
Кухарі розповідають, що переселенці завжди питають, чим можуть бути корисними, що можуть допомогти. Тому жінки їх кличуть, коли потрібно перенести продукти чи щось інше зробити.
Всі разом залишаємося сильними і продовжуємо вірити в перемогу. Кухарям дякуємо за їхню працю, бажаємо, щоб страви завжди вдавалися смачними, а рученьки та ніжки не знали втоми.
Ольга МОСКАЛЕНКО
