Вісті Черкащини «Кожна книга – як мандрівка всередину себе»: інтерв’ю з письменником-філософом родом з Тального
Тальнівщина в іменах
Він – залізничник за освітою і філософ у душі. Народився 18 червня 1952 року в Тальному на Черкащині. Майже все життя прожив у Львові. Людина, яка знайшла своє справжнє покликання вже на пенсії, доводить: ніколи не пізно починати щось нове. У понад 50 своїх книгах Василь Прухницький майстерно поєднує фантазію, природу, дитячу щирість, історію та містику. Ми поговорили з письменником про життя, жаб, підземні країни, казки, філателію та справжні скарби.
–Пане Василю, з чого почалася ваша літературна історія?
– По-справжньому писати я почав у 2012 році, коли вийшов на пенсію. До того 40 років пропрацював в управлінні Львівської залізниці. Маю технічну освіту, закінчив Львівську політехніку – на перший погляд, ніби далекого від літератури напрямку. Проте згодом виявилося, що це був лише інший шлях до творчості.
–Ви часто порівнюєте свої захоплення з пальцями на руці. Що це за «пальці»?
– Це п’ять моїх життєвих зацікавлень, до яких я ставлюся серйозно і до кожного з яких час від часу повертаюся. Перше – музика. Я організовував перші у Львові дискотеки, закінчив школу диск-жокеїв. Друге – спорт. Брав участь у змаганнях, маю звання майстра спорту й донині люблю активний спосіб життя, спілкуюсь із відомими спортсменами. Третє – природа. Усе життя поряд зі мною жили тварини: собаки, коти, жаби, ящірки… навіть метелики зимою виводились. Четверте – філателія. З неї й почалася моя творчість. А п’яте – література, до якої я врешті прийшов.
–Розкажіть про вашу першу книжку.
– Моєю першою творчою роботою стала книга «Філателія за колючим дротом», опублікована у 2010 році у співавторстві з двома знаними експертами. У ній розповідається про незвичайні марки таборової пошти, що з’явилися у військових таборах Рімені (Італія) після війни. Їх видавали полонені офіцери української дивізії «Галичина», і я глибоко досліджував цю тему. До речі, мої напрацювання лягли в основу розділу про ці марки у відомій книзі справжнього літописця тих подій Ігоря Іванькова «Історія дивізії «Галичина».
Кілька років тому світ побачила моя книга «Нотатки Філа», що об’єднала мої спогади та окремі статті про філателію. Цей перехід був природним, адже вона, як відомо, має тісний зв’язок із літературою. Кульмінацією моєї філателістично-літературної діяльності стала книга «Живий індикатор природи», присвячена моїм улюбленим жабам. До речі, одна з них прожила у нашій квартирі аж 12 років, хоча в енциклопедіях пишуть, що вік жаб того виду – не більше восьми!
– Але ж сьогодні вас знають передусім як дитячого письменника. Чому саме дитяча література?
– Знаєте, мені здається, що в глибині душі ми всі трохи діти, особливо коли справа доходить до мрій та сподівань. А без казки, погодьтеся, життя втрачає барви, надію і саму можливість мріяти. У цьому світі є своя логіка, свій лад. А головне – казка завжди дарує хороший фінал. Це перше. Друге, і, напевно, найважливіше, – дитину не обманеш: фальш вона відчуває одразу. А якщо скажеш їй щось неправдиве, потім сам думатимеш: «Що ж я не те сказав?»
Тому я люблю і прагну в кожному своєму оповіданні, новелі, вірші бути відвертим, ділитися тим, що пережив і відчув. Бо інакше виходить просто пуста вигадка, а з дітьми таке не проходить. Це, як на мене, нечесно.
Звісно, я не можу сказати, що на сто відсотків перейшов на дитячу літературу. Я всі свої книжки люблю, це як мої дітки.
–У вас чимало книг з філософськими, навіть містичними мотивами. Наприклад, «Аґарті».
– Так, «Аґарті» – одна з моїх найулюбленіших. Це історія учасника УПА, який, рятуючись, потрапляє в підземелля. Він шукає вихід з лабіринту Подільських печер і врешті потрапляє до країни Аґарті – міфічного місця духовного спокою та гармонії. За східною легендою, у ній живуть добрі велетні – люди, що досягли неймовірних філософських і розумових висот. Це наші пращури, які колись покинули поверхню землі і перебувають у цій казковій, недосяжній країні. Туди потрапляє мій герой, але навіть звідти його тягне додому – до рідних, до України. Адже справжній скарб – це не золото, а любов, пам’ять, родина.
–У вас є ще два фентезі-романи, правильно?
– Так, «Чари старої шахівниці» – про пригоди волинського хлопця серед руїн королівства Данила Романовича. А також «Чарівні фарби» – книжка про силу уяви. Зараз готую четверту – «Скарби магнатів», де є і мандри в просторі та часі, і привиди, і скарби шляхетних Потоцьких. Перевіривши всі можливі варіанти та побачивши привидів, зокрема Клементину Потоцьку, володарку Львівського знаменитого палацу, герой розуміє, що десь заховані величезні скарби України. Цей рід мав свої маєтки по всій країні. Основна частина роману закінчується в Тальному, де знаходиться палац у парку, що був у володінні Потоцьких і з яким пов’язані пошуки скарбів. Та головне, що герой зрозуміє: найбільші скарби – це людські почуття.
– Ваша творчість має яскраво виражений візуальний аспект. Хто допомагає вам з оформленням книг?
–В оформленні моїх книг мені допомагає талановитий художник Олег Кіналь із Тернополя. Він працює в жанрі історичних та міфічних видань, і його роботи завжди вражають глибиною та сміливістю. Олег оформляв мої фентезі-книги «Аґарті» й «Чарівні фарби». Я дуже ціную його роботу, адже художник чудово втілює теми свободи та боротьби в образах.
Ще один важливий партнер у моїй творчості – Ірина Дацюк з Луцька, графік і скульптор. Її ілюстрації стали частиною моєї книжки «Казки чарівної скрині» й майже всіх інших, написаних для найменших читачів. Ірина має двох талановитих доньок, які також займаються мистецтвом. Ксенія – модернова, сучасна. Іванна тяжіє, так би мовити, до реалістичного малювання, створила ілюстрації для моїх останніх збірок казок, і я щиро вдячний їй за цю чудову роботу.
–А як щодо поезії?
–Поезію пишу нечасто, але регулярно видаю щорічну збірку. Цього року – ювілейна, 50-та – «Перегони равликів». Там є вірші, афористика, короткі новели. Поезія – це спосіб підсумувати рік, побути із собою.
Поки пишу – я живу
–Мене надихають діти. Вони ставлять глибокі питання і не дають заснути.
Часто мені сняться сюжети. Інколи навіть не знаю: це сон чи вже книжка? Але точно знаю одне: поки я пишу – я живу.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
