Вісті Черкащини Коріння натхнення: поетична самість із рідного села професора Анатолія Фурмана
Думати – значить жити
У кожного великого дерева – глибоке коріння. А в кожної глибокої думки – витоки, що тягнуться до дитинства, малої батьківщини, перших вражень і запахів рідної землі. У черговому випуску нашої рубрики «Думати – значить жити» ми знову поринаємо в щирий і світлий діалог із професором Анатолієм Фурманом. Цього разу – про джерела поетичного натхнення, про те, як пам’ять дитинства й повсякденна наукова праця несподівано переплітаються у віршах, а також про поезію, що проростає навіть на полях конспектів і лекційних зошитів.
–Чи часто Ви повертаєтеся думками до дитинства, коли шукаєте натхнення для віршів?
–Так, бувають моменти, коли подумки літаю обріями дитинства, хоч і не скажу, що часто. Адже я – дуже зайнята людина, життя якої підпорядковане меті та завданням свідомо відкаліброваної справи. Тому доводиться продумувати до найменших деталей цілі, зміст і засоби виконання кількох складних завдань майже одночасно – усе це потрапляє в орбіту моїх безперервних дій.
Та для мене існують особливі екзистенційні лагуни й оази, де дозволяю хаотичному потоку думок, хвилювань, образів і схематичних уявлень роїтися й плодоносити. І тут головне – не випадковий порив чи тимчасова бадьорість, а розмірений, стабільний настрій, живодайна присутність у власному духовному світі Святої Трійці – Бога Отця, Бога Сина (Ісуса Христа) і Святого Духа, який є головним цілющим джерелом натхнення до діяльної творчості, зокрема поетичної.
У цих фрагментах пам’яті дитинства черпаю золотий матеріал для віршів: образи, метафори, римовані слова, художні деталі й інші нюанси. До речі, наш геній Тарас Шевченко майстерно володів поетичним деталюванням, згадаймо хоча б його «Садок вишневий біля хати». У цьому стилі пропоную свої кілька рядків:
Весна у ніжній благодаті,
Сади, біліючи, цвітуть,
Усе втопає в ароматі,
І бджоли весело гудуть.
У творенні життя буяє,
Цвітінням вабить рідний край,
На гілці ластівка співає,
Віщує гарний урожай.
В душі наснага оживає –
Обняти з трепетом весь світ,
Впіймати щастя, що минає,
Й прославить в праці родовід…
Чи траплялося Вам писати вірші просто на полях конспектів чи наукових статей?
–Звичайно. Кожен вірш має свою родзинку – ідею, яка є смисловим центром, навколо якого твориться художня картина й звучить словесна ритміка. Ось кілька прикладів: «Вистерігайся злого – твори добро» (Християнська праведність), «Давайте позначимо наше життя печаткою вічності» (Фрідріх Ніцше), «Ми всі твої коханці, смерте…» (Василь Стус), «Егоїст – це людина, яка любить себе більше, аніж мене» (Юрій Кузнецов).
Ці та інші перлини людської думки відносно легко оживити в моменти натхнення, де основна складність – перекласти це надчуттєве осягнення близької і водночас далекої істини у бездоганну гармонію ріднослівного тексту. Одним словом, «З-мисло-грай»:
Танцюють з-мисли під музику слів,
Що ллються рікою без берегів.
Наповнюють сенсом святі почуття,
Звеличують духом буденне життя.
За десятиліття інтелектуальної праці у мене сформувалася звичка вишукувати художні родзинки в найскладніших філософських і наукових текстах. І щойно випадає нагода залишитися на самоті – закручується ліричний вальс нових смислових візерунків, що народжуються з і через власну особистісно-розвійливу екзистенційність.
Наприклад, вірш «Гендер» був написаний під час відкритої лекції однієї доцентки, коли обговорювали психологічні особливості гендерних стосунків чоловіків і жінок:
Гендер ділить люд на двоє –
Стать впрягає в певну роль:
Жінка має лице своє,
І мужчина свій пароль.
В першої фемінність роєм
Творить вчинки і думки,
Ніжність дихає покоєм,
Слово ллється залюбки.
Чоловік – це маскулінність,
Сила тіла й духу злет,
Раціо – жива нетлінність
І до сліз імунітет.
Поезія для професора Анатолія Фурмана – це живий діалог із самим собою, з рідною землею, з таємницями буття і віри. Вірші народжуються там, де наука зустрічається з душею, де дитячі спогади переплітаються з філософськими пошуками.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
