Вісті Черкащини Коріння і крила: Історія села Папужинці на Тальнівщині у спогадах його вірної доньки
Тальнівщина в іменах
У тиху зимову днину, коли Папужинці дрімали під теплою ковдрою снігу, що хрумтів під ногами, немов прадавня молитва, на світ прийшла дівчинка. То було 5 грудня 1956 року. Звичайна календарна дата, але того дня щось здригнулося в землі, ніби пуповина часу пов’язала дитя з усім селом. Бо народилася та, котра згодом поверне голос землі й людям, чиї імена вже тьмяніли у споминах.
Катерина Василівна Шумейко (Славна) – не героїня з книжок у позолочених палітурках і не пророчиця. Вона – донька землі. З тих, що не прагнуть гучного імені, але несуть у собі правду роду, як джерело – чисту воду. Проста, тиха, працьовита, з душі й плоті української. У Катрусиному дитинстві пахло вишнями, свіжоспеченим хлібом, димом з комина, а над Тікичем – туманами, що лягали на воду, як бабусина молитва на вечірню тишу.
Перші кроки – босоніж по стерні, немов доля вела дівчинку колючим письмом землі. А перші мрії – під вишнями, що шелестіли над головою, поки бабуся, визираючи з-під червоної хустки, нашіптувала казки. Вона тоді ще не знала, що слухає не вигадки, а голос крові. «Я часто думала: хто ми без пам’яті? – каже дослідниця. – Листя без кореня. Воно сохне навіть весною…»
Мати Катерини була вчителькою. Тоді школа була не будівля, а храм. Діти до неї йшли, як до церкви. А батько – селянин, мовчазний, добрий, з твердими руками, що пахли землею. Від них ішло не тепло – світло. Усе в дівчинки було, як у багатьох, але в очах жеврів вогник – той, що не гасне навіть тоді, коли навколо морок. «Мама казала: правда – як хліб. Часто черствий, але потрібний».
У селі Катерину Шумейко пам’ятають дівчиною скромною. Ніколи не йшла попереду, а завжди вглиб. Слухала. Мовчала. Запам’ятовувала. Потім питала. Писала. І ніхто тоді ще не знав, що вона стане голосом Папужинців.
«Інколи думаєш, що життя проминуло у справах буденних. А потім озирнешся і побачиш: кожна дрібниця мала значення».
Після школи життя повело Катерину не стежкою літератури, а практичною дорогою. Київський торговельно-економічний інститут і фах товарознавця, а згодом – Чернігівський технологічний університет, облік і аудит. Усе серйозно й розважливо. Але й серед цифр її серце шукало людину. Бо справжня Катерина Василівна – не паперова, а жива. «Коли працювала в податковій, то знала: за кожним номером стоїть людина. Її хата. Її борг. Її хліб».
Сумлінну працю фахівчині відзначили: орден княгині Ольги III ступеня, нагрудний знак «Почесний працівник ДПС України». Вона не бігла за славою, а сумлінно працювала. Так, як учили вдома: не виставляти, а зробити. Не хвалитись, а тримати слово. І все ж у тиші робочих днів щось у ній шепотіло. Можливо, Папужинці. Можливо, голос предків. Можливо, сам Господь.
«Одного разу я приїхала в село. Люди вже знали, що я пишу історію. І тоді хтось передав мені щоденники… І я зрозуміла: це не я їх знайшла. Це вони знайшли мене».
Жінка могла б відпочивати. Мала кар’єру, дітей, авторитет. Але серце тягло назад. У Папужинці. Бо там ще не все було сказано. Не все збережено. Почалося все з пам’яті – про дитинство, про рід, про колиску. А тоді переросло в пошук. У дослідження. У розмови з людьми. У зошити зі свідченнями. Вона записувала не «факти», а долі. Не збирала «інформацію», а слухала серце села.
«Є книги, які читають. А є такі, що слухають. Бо вони говорять голосами тих, кого вже нема…»
Катерина Василівна писала книгу не заради титулу «письменниця», а щоби врятувати час. Не той, що на годиннику. А той, що в голосі бабусі, у зітханні матері, що мовчки сидить під вишнею і тримає в руках вишиття. «Я хотіла, щоб цю книгу читали не з цікавості, а з любові».
«Папужинці й папужани: історія й сьогодення» – не краєзнавчий буклет і не історичний конспект. Це – жива пам’ять, яка болить, сміється, дихає. У кожному з 13 розділів – людські долі, сторінки трагедій, любові й надій.
Найсильніший – «Не згасне свіча, стражденний біль голодного села». У ньому немає прикрашання. Тут – правда, обпалена мовчанням. Хроністка збирала свідчення про Голодомор так, ніби рятувала душі. Бо так воно і було. «Люди розповідали мені, як їли лободу, як шукали в землі кістки, як діти зникали просто на вулицях. І не було навіть кому померлих ховати…»
Вона слухала, записувала й плакала. І знову нотувала, бо знала: як замовкнуть останні свідки, то залишиться тільки книжка. «Одного разу дали мені щоденники. Написані рукою того, хто бачив усе на власні очі. Вони починались 1923 роком, а закінчувались напередодні війни. Це було таке відкриття, що я не могла заснути кілька ночей». Ці записи стали нервом книги. Катерина Шумейко запалила в словах ту свічу, що не згасає.
«Фотографії – це очі часу. І якщо добре в них придивитися, то можна побачити не обличчя, а серце».
Окремий розділ книги – фотолітопис. Близько 900 світлин, що відкривають глибини. Авторка називає їх «екскурсом у душу села». «Кожна фотографія для мене – як голос. Тому я не можу сказати, яка найулюбленіша. Усі рідні».
На знімках – весілля, перші трактори, жнива, старі вчителі, односельці у вишиванках. Є й фото тих, хто вже давно на цвинтарі, але їхні обличчя світяться так, ніби вони щойно зайшли до хати, принесли молока та свіжовипеченого духмяного хліба й сказали: «А ти вже книжку написала?»
«Коли жінка бере голку, то не шиє, а молиться».
Катерина Василівна не лише дослідниця, а й берегиня свого роду. Її хата наповнена рушниками, іконами, подушками, картинами. Усе це вишито руками, що вміють не лише писати. «У нашому селі кожна дівчина вміла вишивати. Це було як хліб – без цього не можна. І мама мене навчила. І сестри мої теж вишивають».
Вишивка майстрині пахне вечором, коли вся родина збиралася під лампою, а мати тихо співала, поки донька виводила хрестики. «У бабусі була сорочка з виноградом і зеленим листям. Це було красиво: не показно, а по-домашньому. У кожному візерунку – код роду. У кожному кольорі – пам’ять».
«Я написала книгу не лише для тих, хто пам’ятає. А для тих, хто ще не народився…»
Катерина Шумейко мріє про продовження. Ще має матеріали, ще хоче дійти до польського періоду, ще хоче розповісти про тих, про кого не встигла. Бо пам’ять – то не одна книга, а дорога, що не закінчується. «Я ще планую. Поки живе моя душа, то писатиму. Бо Папужинці –це не точка на мапі. Це я».
І вона передає свої думки молодим і по-материнськи благає: «Поважайте землю. Шануйте людей, які будували село. Пам’ятайте, звідки ви. І тоді все буде добре».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
