Командир з позивним «Санта» розповів про війну, творчість та Зеленьків, що на Тальнівщині

► На рубежі

Нещодавно мені пощастило познайомитись з 46-річним Володимиром Регешою – істориком, письменником, добровольцем «Правого сектору», командиром підрозділу розвідки з позивним «Санта». Чесний, щирий, відвертий. Саме таким видався мені цей бородач. В нього свій неповторний стиль, на руках –патріотичні татухи. Багатодітний батько – у нього п’ятеро дітей. Крім того, він опікується дітьми з тяжкими вадами розвитку з дитячих інтернатів III-IV ступенів у Ладижині на Вінниччині та Меджибожі на Хмельниччині.
Хоч і народився, виріс і жив у Києві, Володимир був зачарований красою нашого Тальнівського краю, коли вперше його побачив, тому зовсім недавно придбав в Зеленькові невеличкий будинок, як він каже, – берлогу.
– Вже 15 років я дружу з Вікою Ягич, яка там народилась. Приїхали якось в Зеленьків до неї та її батьків в гості, нам сподобалось там, тому вирішили придбати тут щось своє, – каже Володимир Регеша.
Під час одного з візитів Санти на Тальнівщину, я не втратила шанс поспілкуватись з ним. Отож, про війну, про те, чому пішов добровольцем, про нове кохання та авторську книгу, далі у матеріалі.
– Звідки з’явився позивний «Санта»? Хто придумав?
– Звичайний рядовий 74-го Окремого розвідувального батальйону Саша Безручко з Полтави. Він, коли мене перший раз побачив, сказав: «О, Санта приїхав!». Так і зачепилося, прижилося.
– Володимире, Ви брали участь в подіях Революції?
– На Майдані був – і в 2004-му, і в 2013-2014 від самого початку. Відносно останнього – я точно знаю, хто на Майдані кинув найперший коктейль Молотова. Там був такий мистецький барбакан, на якому збирались архітектори, художники, письменники, поети – багато моїх другів, ну й вони ж брали коктейлі Молотова і йшли вперед. Найперший, хто його кинув – мій друг, архітектор, він був дуже радикально налаштований.
– Як для Вас почалась війна?
– По-блату. Я абсолютний пацифіст і завжди вважав себе людиною, яка взагалі не здатна до якихось військових дій, а тим паче до якоїсь системи. Але коли вирішив, що я там потрібен – зібрався, бувши абсолютно несистемним, я не уявляв себе на якихось полігонах, що хтось мені буде там казати: «Сісти! Стати! Струнко!». У мене є знайома, дуже хороша людина, журналістка – Ольга Годованець. Вона їздила на фронт, знімала документальне кіно про добровольців. І познайомилася вона з командиром артилерії «Правого сектору» – Мішею «Ель Гато», він сам з Луганська. В них зав’язалися стосунки. Я попросив її домовитись з ним, щоб мене взяли. Вона подзвонила, і через тиждень я попав в Піски. Там було дуже «весело» на той час, серйозна війна. Спочатку, зрозуміло, що було дуже страшно, думав собі: «Тікай звідси! Яка війна?». Але втягнувся, сподобалося, – сміється. – Потім Авдіївка – з 2015.

– Чому вирішили піти саме в добровольчий батальйон?
– Не буває ні однозначного героїзму, ні однозначного покидька. Я дурень, але не настільки, щоб віддавати своє життя невідомо кому. Військову кар’єру не було бажання робити, хоча були багаторазові пропозиції. Ну і який сенс, якщо ми можемо зробити те, що їм забороняється. Це не те, що ми собі стріляємо, коли нам заманеться. Ні! В нас дійсно патріоти своєї країни, які налаштовані на перемогу.
– Як утворився підрозділ «Санта»?
– Коли почалися розборки між ДУКом і Ярошем (мається на увазі відхід від ДУК ПС Української добровольчої армії Яроша – «Н»), ми з хлопцями вирішили послати їх всіх. Так мені вдалося створити свій підрозділ «Санта». Нам ніхто не забороняв залишати за собою назву «Правий сектор», тому що всі практично були вихідцями звідти. Можливо, тому, що ми робили якийсь певний піар «Правому сектору». Наш підрозділ найперший пройшов на Авдіївську промзону, коли вона була ще «сірою зоною». Ми взагалі нікому не підпорядковувалися. Нам ніхто не давав ніяких наказів, грошей, або утримував. Все виключно за волонтерський рахунок.
– Правда, що жодних стосунків зі Збройними силами у Вас доти не було?
– Я скажу більше – за все своє життя я не давав жодної присяги. З військової кафедри мене вигнали. Я навіть не уявляв, що таке війна.
– Хто допоміг розібратися зі зброєю?
– «Гугл», «Ютуб», – сміється. – Я зараз не жартую. Приходить до тебе військовий і питає: «Ти зі зброєю працював?». Відповідаю: «Звичайно, все життя, я народився з нею». А потім в інтернеті дивлюсь, з чого та чи інша зброя хоча б складається. А ще хлопців просили, щоб показали, що до чого.
– Вас намагалися колись вивести із зони АТО?
– Так, багато разів. Але жодного разу не вийшло. Одного разу ми самі вийшли, бо сиділи без активної роботи.
– Ви пам’ятаєте свій перший бій?
– Для мене немає такого поняття, як бій. Це тут, для вас воно все так виглядає. Є просто такі моменти, які назавжди залишаться в пам’яті, наче в голову цвяхом забили.
– Ви були поранені за цей час?
– Ні. Видно, Боженька любить мене. Хоча, були такі моменти, коли здавалося, що вже все.
– Як вважаєте, суспільство змінилося за ці роки?
– Так. Деградує, причому страшно. Неважливо навіть, яку галузь взяти, мені здається, що ми котимось в якусь еволюційну прірву.
– Як рідні поставились до Вашого вибору?
– Мене втримати неможливо. Справа в тому, що я пішов на війну захищати найдорожче, найцінніше – сім’ю, і, як не дивно, за кілька років втратив її. Ну це дивний збіг обставин, або якийсь парадокс: втратив, але знайшов іншу.
– Хтось з Ваших дітей був з Вами на Сході?
– Так, донька, коли їй було 14 років. Вона все літо провела зі мною в Авдіївці. Хотів показати їй, що відбувається в прифронтовій зоні, як там діти живуть. Тягав там її за собою всюди: і в наряди ходила, і стріляла, і допомогу місцевим розвозила.
– Що плануєте робити після того, як війна закінчиться?
– Рибалити, садочок в Зеленькові посаджу, книжки буду писати. Одну вже написав, другу закінчую, є вже ідея для третьої.
– Розкажіть про першу книгу «І в штиль, і в шторм». Про що вона?
– Випускали її власним коштом, послугами редакторів не користувалися. Ми вдвох, разом з моєю теперішньою дружиною Віталіною Тарасовою, написали своє бачення того, що відбулося на війні. Книга писалась для того, аби показати: якщо доля щось забирає, то вона, натомість, винагороджує потім. Вона аж занадто відверта, це не те, про що можна розказувати людям, тому не планували її видавати. Але потім подумали: «А чому б ні?».

Катерина КІХТЕНКО