Вісті Черкащини Коли серце працює більше за руки: волонтерка з Тальнівщини, що надихає цілу країну
У нашому містечку живе жінка, чия доброта не потребує гучних слів. Вона, мов добрий дух, щодня робить свою малу, але незамінну справу, що зігріває українських захисників навіть на найхолоднішому передовому вітрі. Про таких людей кажуть: Миколай з нашої вулиці. Шлях доброчинності Ліани Нех – жива, невтомна сила, котра щодня доводить: найбільша міць – у щирому серці.
Смак домашнього тепла: сало-намазка та рулети для військових
Кожна людина має свій спосіб робити добро. Ліанин пахне часником, спеціями й димом війни, що торкнулася кожного українського дому.
З початку повномасштабного вторгнення жінка готує для бійців два особливі вироби: пікантну сало-намазку та солоні рулети. Сировину, здебільшого, купує сама. Але поруч – люди, які відчувають її щиру працю й долучаються:
–підприємець Олексій Бойко подарував 10 кг сала для намазки та ще 10 кг – тонкого, для рулетів;
–Леся Гончар одного разу сама оплатила покупку й привезла до самого дому;
–посестри-«павучки» склалися по 50 гривень – ці гроші ще чекають своєї пори.
Уся Ліанина робота – про ретельність. Для намазки вона перемелює сало й додає до нього сіль, перець, гостру перчицю, часник, коріандр, хмелі-сунелі й особливу дику м’яту, якою на Кавказі приправляють м’ясні страви. Потім усе ретельно вимішує, фасує в торбинки й відправляє у морозильну камеру, щоб подружилося з холодом.
Рулети потребують ще більше терпіння. Тонке сало, наче клаптик білого полотна, господиня зачищає, солить, витримує певний час, насікає ромбиками й обережно наповнює сумішшю спецій. Потім щільно закручує, перев’язує, загортає у плівку. Два дні рулети спочивають у холодильнику, далі – 2,5 години в гарячій воді, охолодження, нове загортання й морозилка.
Ці пакуночки з домашніми ласощами передає військовим, які прямують зі шпиталю чи на службу.
500 пар тепла
Доброта виховательки-пенсіонерки не обмежується лише кухнею, а й переходить у візерунки. З початку війни вона зв’язала близько 500 пар теплих високих шкарпеток. Спочатку купувала нитки сама. Згодом люди почали приносити клубки – розпущені светри й кашне із секонд-хендів.
Поруч з пані Ліаною – вірні помічниці:
–Ніна Андріївна Кириченко розпускала речі на нитки й змотувала їх у зручні клубки;
–Віра Каракеза допомагала в’язати шкарпетки.
То була робота не лише пальців, а й серця: у кожній парі – побажання тепла людям, котрі стоять між Україною та мороком.
Маскувальні сітки
У червні 2022 року одна розмова з Тетяною Півторак привела Ліану Олександрівну до Центру культурних послуг, де невтомні люди плели маскування для українських Титанів. Жінка не була певна, чи впорається: проблеми з хребтом і руками давалися взнаки. Але спробувала. І залишилася. Біль не відлякав. Навпаки, вона привела до групи ще вісьмох людей, із яких шестеро на посту й досі.
Було в житті нашої героїні й інше волонтерство – окопні свічки. Та сильне отруєння парами ацетону змусило припинити цю справу. Вона зітхнула, але не здалася – знайшла новий спосіб бути корисною.
Склади доброти: збір речей та пошук необхідного
Ліана Нех – не лише майстриня, а й невтомна комунікаторка. Пояснює людям, що для армії важливо все: від светра до старого телефона.
Тому збирає теплий чоловічий одяг, постільну білизну, подушки, ковдри, речі для шпиталів, стару техніку. Умільці знають, навіщо. Літня кухня, хата й гараж родини Нехів давно стали складами. Усе зібране чекає, коли волонтерка Яна Сич (їхня донька) забере й повезе на Схід. Вона постійно їздить до військових, постачаючи їм шини, їжу, ліки, одяг, обладнання й спорядження. А Світлана, старша дочка, допомагає фінансово.
«Ми дві припалені в нашій родині», — жартує пані Ліана про себе та Яну. Але в цих словах – гордість, що можуть бути корисними.
Вона часто повторює людям: не знаєте, як допомогти, відмовтеся від пачки масла чи невеликого шматка м’яса. І вже матимете 200 гривень на підтримку армії. Або зносьте стару техніку, постіль, одяг – усе згодиться.
Жінка не хвалиться. Лише інформує, бо вірить: чим більше людей долучиться, тим швидше прийде Перемога.
Післяслово
У світі, де велике росте з малого, ця історія звучить тихо, але глибоко. Ліана Олександрівна не прагне слави (ледве вмовили на розмову). Нагорода для неї – можливість дивитися в очі фронтовкам і знати: вона робила все можливе.
Жіночі руки пахнуть спеціями, нитками й роботою. Її дім – як вулик допомоги. Її серце – мов тепла свічка, що горить не для себе, а для захисників і захисниць.
І, може, саме з таких рук і сердець зростає наша спільна Перемога.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
