Вісті Черкащини 
Коли перед очима пролітає все життя: як військовий з Тальнівщини навчився цінувати кожен день
У рубриці «Історія наших захисників» ми розповідаємо про тих, хто пройшов крізь пекло війни, пережив поранення, відчув втрати й водночас знайшов у собі сили повернутися до звичайного життя з новим досвідом і іншим поглядом на світ. Сьогоднішній герой – Андрій Михальченко, житель села Білашки, механізатор, сім’янин і чоловік, який проніс через фронт любов до рідних, мужність і бажання рухатися далі, попри все, що довелося пережити.
Народився Андрій Іванович у Звенигородці. З 1991 року проживає в Білашках. Тут закінчив школу, звідси пішов служити строкову службу, сюди ж повернувся – вже чоловіком і батьком. «Повернувся із Збройних сил, одружився. Дружина, двоє дітей – дівчатка. Працював на різних роботах, а перед повномасштабним вторгненням – механізатором у місцевому підприємстві», – розповідає ветеран.
Життя було звичайним: робота, родина, плани на майбутнє. Та у 2022 році все змінилося. У перші місяці великої війни Андрія мобілізували до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Він брав участь в обороні Київщини, зокрема в боях за Мощун – один із ключових напрямків, де ворога зупиняли на підступах до столиці. Посада – стрілець-санітар. Це означало не лише тримати оборону, а й рятувати поранених.
«Мотивація була одна – ми всі українці. І вдома чекала родина. Батьки, брати, сестра, племінники, діти, дружина. Хотілося повернутися живим», – говорить Андрій Іванович.
Та один із боїв він пам’ятатиме завжди… «Ми опинилися в оточенні. Один побратим загинув одразу. Другому осколком перебило ногу. Я його евакуював із позиції. І під час евакуації сам отримав поранення – мінно-вибухове, кульове», – згадує військовий. Далі – мороз, ліс і очікування. «Найбільше не забудеться, як ми були в лісі удвох поранені. Мінус 15, шквальні обстріли. Півтори доби чекали на евакуацію. Стiкали кров’ю. Перед очима за цей час пролетіло все життя. Таке не забувається», – тихо додає захисник. Його лікували в Центральному військовому шпиталі в Києві. Попереду були операції, реабілітації. Наприкінці 2023 року його звільнили зі служби.
Війна не закінчилася. Але для нього почався новий етап. «Життя змінилося. Можна сказати – оновилося по-новому. Численні реабілітації, лікування. Але з’явилося велике бажання жити далі», – говорить він. Після шпиталю Андрій повернувся додому. Разом із дружиною вони вирішили не чекати кращих часів – створили невеликий сімейний бізнес.
«Відкрили продуктовий магазин у Білашках. Потихеньку працюємо, напрацьовуємо. Не все так просто, податки ростуть, витрати ростуть. Але боремося, терпимо і працюємо», – каже чоловік.
Реабілітація для нього – це не лише лікарні. «Найкраща реабілітація – це рух. І спілкування з людьми. Краще бути в русі, ніж сидіти вдома на самоті», – переконаний ветеран. Він відвідує реабілітаційний центр, зустрічається з побратимами, займається на тренажерах. «Наступило нове життя. І треба його прожити з великою цінністю».
Його мрія – проста і зрозуміла кожному українцеві. «Найперше – щоб закінчилася ця клята війна. Щоб повернулися всі хлопці додому. Хто може – живими. А тих, хто на щиті, щоб повернули родинам з усіма почестями», – говорить він.
І ще – щоб держава змінювалася. «Ми розуміємо, що країна воює. Треба працювати, щоб перемога настала якнайшвидше. Але хочеться, щоб зміни були в кращий бік для всіх», – додає Андрій Михальченко.
Сьогодні він знову вдома – у своєму селі, поруч із родиною. З пораненнями, які нагадують про фронт. З пам’яттю про тих, хто не повернувся. І з твердим переконанням: життя потрібно берегти й будувати далі. Його історія – нагадування про те, що навіть після пекла фронту життя можна відновити, і навіть найсильніші удари долі не зламають бажання творити нове майбутнє.
Аріана НЕСТЕРЕНКО
