Вісті Черкащини 
Коли обов’язок сильніший за страх: історія ветерана, який пішов на фронт заради дітей і рідного Тального
У рубриці «Історія наших захисників» продовжуємо розповідати про людей із Тальнівської громади, які стали на захист України у найскладніший для держави час. Сьогодні – розповідь про ще одного нашого земляка, добровольця, сержанта Збройних сил України Василя Гаврикова. Він родом із села Тальянки. Після школи вступив до Уманського будівельного училища, де здобув фах будівельника. Працював плотником і плиточником. Нині проживає у Тальному.
Його шлях до війська розпочався ще задовго до повномасштабного вторгнення. У певний момент у житті чоловіка з’явилася військова служба – він став морським піхотинцем, служив у різних бойових підрозділах та мав досвід військової служби за кордоном.
– Я був морським піхотинцем. Службу проходив і за кордоном, у бойових частинах. Був в Іраку, також доводилося виконувати завдання у В’єтнамі та в Об’єднаних Арабських Еміратах, – говорить військовий.
З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Василь Гавриков не залишився осторонь. Попри інвалідність і те, що вдома на нього чекали діти, він добровільно пішов до війська.
– Незважаючи на інвалідність і на те, що в мене троє маленьких дітей, я вважаю своїм обов’язком захищати країну. Я не хотів, щоб агресори прийшли до моєї домівки, – говорить він.
Спочатку служив у 192-му підрозділі, який було тимчасово сформовано для оборони Києва та Київської області у перші дні повномасштабного вторгнення. Після виконання завдань цей підрозділ був розформований. Брав участь у боях поблизу Чорнобиля. Після розформування підрозділу потрапив до складу 30-ї окремої механізованої бригади. На фронті захисник був сержантом, командиром відділення, а серед побратимів мав позивний «Лєший». Брав участь у штурмових операціях, зокрема під час боїв за Ізюм.
– Був сержантом, командиром відділення. Ходив на штурм Ізюма, зачищали села. Я також снайпер, маю бойовий досвід, – розповідає військовий.
Після боїв на Харківщині його підрозділ перекинули на Донеччину – під Бахмут. «Після Ізюма нас перекинули під Бахмут, у район Курдюмівки. Там я отримав поранення і три контузії. Ми виходили з хлопцями з оточення», – згадує він.
Ті події назавжди залишилися у пам’яті військового. У боях він втратив багатьох побратимів. «Багато хлопців-побратимів загинули… Це дуже тяжко».
Після пережитого командир роти подав рапорт, і військового відправили додому на відстрочку, враховуючи стан здоров’я. Попри всі труднощі, триматися на фронті йому допомагала думка про родину: «Мені допомагали дружина і діти. Я не хотів, щоб агресори прийшли до моєї домівки».
Особливе місце у його спогадах займає фронтове братерство. «Ми навіть шматком хліба ділилися. Побратими ризикували життям заради мене, а я – заради них. Це дуже сильне відчуття», – каже військовий.
Повернення до мирного життя виявилося непростим. За словами ветерана, після фронту людині потрібно знову вчитися жити у цивільному суспільстві. «Спочатку було важко адаптуватися. На війні все простіше: там бачиш ворога і знаєш, що від кожного залежить життя твоє і твого товариша», – говорить він.
Нині Василь Вікторович проходить реабілітацію, відвідує місцевий центр «Фортеця життя», підтримує зв’язок із побратимами та допомагає військовим, наскільки має змогу.
– Спілкуюся з побратимами. Якщо є можливість – допомагаю військовим, збираю і передаю на фронт необхідне, – розповідає він.
Родина стала для нього головною опорою у відновленні. «Найбільше допомагають діти. Коли дивлюся на них, вони як квіточки. Я стараюся не показувати їм свій біль після контузій», – говорить батько.
У Василя Гаврикова п’ятеро дітей. Двоє – дорослі від першого шлюбу, ще троє – маленькі. Також чоловік виховує старшу доньку дружини, яку офіційно усиновив. Нині вона навчається у Черкаському професійному училищі за комп’ютерною спеціальністю. «Я її дуже люблю і ціную. Хоч вона й не рідна по крові, але для мене вона – моя донька», – говорить чоловік.
Та є речі, які він не зможе забути ніколи. Найбільше його вразили побачені на війні трагедії мирних людей, особливо дітей.
«Ми заходили в села, де бачили страшні речі… Коли гине дорослий – розумієш, що це війна. Але коли бачиш загиблу дитину – це ламає батька. У мене самого діти, і таке дуже тяжко бачити», – говорить він.
Саме тому найбільша його мрія сьогодні – мир. «Я хочу тільки одного: щоб мої діти були здорові і щоб ця війна якнайшвидше закінчилася. Щоб вони ніколи не бачили того, що бачив я», – каже захисник.
Історії таких людей – це не просто спогади про війну. Це свідчення мужності, відповідальності й любові до своєї країни. Адже за кожним військовим стоїть не лише форма і зброя, а й родина, діти, мрії про мирне життя. Саме завдяки таким людям Україна продовжує боротися і жити.
Аріана НЕСТЕРЕНКО
