Вісті Черкащини Коли мовчання перемагає професійний обов’язок: моральна відповідальність сімейного лікаря перед вразливим пацієнтом
У сучасній українській системі охорони здоров’я юридичні правила нерідко працюють бездоганно, а от людяність подекуди дає збої. Формально все виглядає правильно: сімейний лікар не дає пацієнтам особистий номер телефона й не зобов’язаний здійснювати виїзди до них додому. НСЗУ не прописує окремих норм для осіб з обмеженою мобільністю. Медичні процеси чітко структуровані. Але життя не вкладається в інструкції.
Так сталося й у випадку з сімейною лікаркою Ганною Данилюк, яка працює в медичній установі по вулиці Захисників України в Тальному. Пацієнтка з каліцтвом потребувала мінімальної консультації: телефонної оцінки стану, слова підтримки чи алгоритму дій. Прямого контакту з лікаркою не сталося: комунікувала з хворою медсестра. І тут виникає важливе питання: що має чинити людина з обмеженими можливостями, коли їй терміново потрібна медична допомога, а лікар недоступний?
Закон не зобов’язує. Совість велить завжди.
Юридично медик може не приїжджати на виклик – це факт. Але жоден закон не звільняє від моральної відповідальності бути доступним для вразливого пацієнта.
Сімейний лікар – не лише «контракт з НСЗУ» і не тільки «прийом за графіком». До нього звертаються в моменти найбільшої слабкості. Часто ця людина – єдиний місток між страхом і допомогою.
Недоступність у критичний момент – сигнал пацієнту: «твоя проблема не має адресата».
Професійна етика як наріжний камінь медицини
Професійні стандарти передбачають не лише процедури, а й етичні засади. Сімейний лікар повинен
–забезпечити можливість контакту для пацієнта, який не може прибути особисто;
–надати хоча б телефонну оцінку стану;
–не делегувати критичну комунікацію виключно медсестрі;
–пам’ятати: людяність – не додаткова опція, а фундамент лікарської практики.
У випадках, коли недужий фізично не здатний потрапити до медичного закладу, саме доступність лікаря стає частиною лікування.
Що відчуває вразлива маломобільна людина, коли лікар недоступний?
Її плечі згинає подвійний тягар. Фізичний: біль, погіршення стану, жах невизначеності. Емоційний: відчуття цілковитої безпорадності, коли спроба звернутися за медичною допомогою закінчується лише тишею.
«Я задихаюся, не маю сили», – благає людина. «Ви ходите на ходунцях, то й відчуваєте крепатуру», – упевнено «діагностує» медсестра.
У такі критичні моменти навіть коротка телефонна розмова з лікарем – неформальна «перша допомога», здатна зняти паніку, прояснити подальші дії та зменшити страждання.
Висновок
Ця ситуація не лише про двох конкретних лікарку й пацієнтку.
Ідеться про системну проблему: уразливі люди стають невидимими, якщо лікар недосяжний.
Можна досконало знати протоколи лікування, але забути про головне – бути поруч, коли це найпотрібніше.
Бо медицина без співчуття стає технічним обслуговуванням.
А лікар без доступності – лише особою в реєстрі, а не підтримкою для хворих та немічних.
Олександр ГРИГОРУК
