Вісті Черкащини «Кажуть, що час лікує. Ні»: пам’яті Героя Віталія Зозулі із Заліського на Тальнівщині
► Небесний легіон Тальнівщини
Білогорівка – селище на Луганщині, що страждає від щоденних ударів. Його майже дотла знищив «руський мір». Однак усе значно страшніше: окупанти зруйнували тисячі людських доль, убили тисячі цивільних та українських захисників.
Віталій Зозуля із Заліського, що на Тальнівщині, був одним із тих, хто боронив Білогорівку. Служив головним сержантом, командиром відділення управління взводу. 21 травня 2023 року під час виконання завдання під Білогорівкою поліг у бою. Посмертно нагороджений нагрудним знаком «За доблесну службу». Наразі розглядається петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно). Його позивний – «Смайл», адже, за словами побратимів, заряджав їх позитивом, мотивував до боротьби.
Яким був полеглий Воїн, нашому виданню розповіла його дружина Лілія Зозуля.
Народився Віталій Зозуля 6 червня 1995 року в селі Заліське. Тут минули дитячі та юнацькі роки. У 2014 році закінчив Тальянківський агротехнічний фаховий коледж. У 2017-2018 роках проходив строкову службу у військах ППО Збройних Сил України. Після демобілізації працював трактористом-механіком в агрофірмі «Корсунь». Одружився. У сім’ї народилося троє синочків: Тимур, Ян, Гордій.
«Віталій – дуже хороша людина, не маю навіть слів, якими могла б це передати. Відвертий і щирий. Щирішої людини не зустрічала на своєму шляху. Відданий сім’ї та друзям. Будь-якої хвилини міг покинути все й піти підтримати їх і словом, і ділом. Позитивний. Життєві труднощі переносив з оптимізмом. Турботливий. Романтичний. Завжди дарував мені квіти. З міста привозив то троянду, то великий букет. Уважний до мене, до дітей. Сім’я в нього завжди була на першому місці. Мій коханий назавжди підкорив моє серце й навічно забрав його з собою. Здається, що кращого чоловіка просто не може бути. Людина з великої літери, без якої мені нестерпно тяжко».
За словами Лілі, він любив природу за її красу й мінливість. Узагалі, чоловік в усьому бачив прекрасне. Хотів займатися бджільництвом та побудувати з цього власну справу. Ідея мати пасіку настільки його надихнула, що кожну вільну хвилинку почав цікавитися бджолами, розведенням цих працелюбних комах, медоносною базою, самими продуктами бджільництва та їх застосуванням. А почалося все з трьох вуликів. «Чоловік дуже пишався ними. Любив качати мед. У перший рік війни возив хлопцям на пробу свій мед».
23 лютого 2022 року Віталієві Зозулі прийшло сповіщення пройти у військкоматі медогляд. Наступного дня почалася війна.
«Чоловік знав, що його мобілізують і навіть думки не припускав, що не піде воювати. Хоча мав «бронь», але я бачила, що військо – це його вибір. Повторював, що його місце не тут, на мирній Тальнівщині. Побачивши, як рашисти плюндрують Бучу й Ірпінь, як знущаються над дітками й ґвалтують жінок, усе для себе вирішив: «Не хочу, щоб вони прийшли сюди, і це повторилося з вами. Хто, як не ми, туди підемо?»
Віталій Зозуля швидко поринув в атмосферу війни. Почувався на своєму місці. Жодного разу не пожалкував, що став захисником. У розмовах з дружиною повторював: «Моя місія: аби не дійшли до нас. Будемо триматися до останнього. Життя бентежне. Це війна. Тут гинуть люди. Хтось за когось. Хтось за щось. По-іншому не буває. Я тут заради вас».
«Коли чоловік був там, ми дуже часто спілкувалися. У вільну хвилину максимально намагався написати, зателефонувати, скинути фотографію, сказати, що дуже скучив, що кохає. Називав мене «дружина», а не «жінка», як багато інших чоловіків. Уставав – дзвонив. Лягав – дзвонив. Коли був на позиціях і мав можливість на день-два від’їхати, то я приїздила до нього. У моїй пам’яті назавжди залишилися його добрі й ласкаві очі, які рідко бачили повноцінний сон».
Востаннє Ліля й Віталій говорили 20 травня 2023 року. «Сказав, що на світанні – на виїзд. Заперечувала: «Чому ти?» «Я старший і повинен виконувати свою роботу. Нестерпно хочеться додому». Я кажу: «Ще трошки. Потерпи до кінці травня, і буде ротація. Побудеш дома, відпочинеш». Наче заспокоїли один одного, попрощалися. Написала «На добраніч. До завтра».
21 й 22 травня Ліля постійно йому писала, але відповіді не було. Заспокоювала себе, що це війна, що все може бути. Страх морозом обпік її серце. Щось таки сталося!
22 травня увечері на екрані висвітлився незнайомий номер. Думала, що Віталій. Це командир. Сказав: «На жаль…» «Він не договорив, а я подумала: «Віталій поранений, але то не страшно. Поїду до нього, заберу додому. Потім – реабілітація». Далі що казав командир, я не чула. Коли трохи прийшла до тями, то зателефонувала сама».
Сини бачили: щось трапилося, та не розуміли що. Ліля відправила їх в школу й садочок, але попросила вчителів нічого не казати. У другій половині дня хлопчики повернулися додому. Фото Віталія, обвите чорною стрічкою, стояло на столі. Жінка розуміла, що нікуди дітися. Треба говорити. «У країні війна. Так буває. Воїни гинуть».
Сини дивилися зболеними поглядами й питали: «Чому наш тато?» Тимур, старшенький, цю трагедію пережив найважче. Ян, середній синочок, замкнувся в собі. Гордійчик, найменшенький, постійно згадує тата. І родина, і Віталієві побратими називають його Смайл-молодший. Копія тата. Схожий на нього і вдачею, і позитивним настроєм, сміхотунчик.
«Намагаємося жити так, як навчав Віталій. Цінувати те, що маємо. Не зважати на дрібниці. Вдячна йому за це. Змиритися зі смертю коханого не можу. Незмірно його не вистачає. Мені тяжко. Надзвичайно тяжко. Втратила хорошу, кохану людину. Кажуть, що час лікує. Ні».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
