Вісті Черкащини Історія переселенців, яких прихистили на Тальнівщині
Днями ми познайомилися із сім’єю Миколи Натьоса пастора Церкви Адвентистів сьомого дня, яка переїхала у Тальне з одного із славнозвісних натепер міст, що найперше постраждали від вторгнення ворога. Вони понад два роки проживали у Бучі, а от на початку весни цього року пережили найтяжчі хвилини свого життя у місті.
Якраз, як розповідає, Микола Васильович, ввечері 24 лютого, його дружина закінчила клеїти шпалери у їхній новій квартирі, у якій вони так і не встигли пожити. Натепер Натьоси навіть не знають, чи вона ще є, чи ще ціла. Проте пан Микола впевнено і спокійно каже, що вони повернуться додому і все буде гаразд.
Знаково, що за два дні до масштабного вторгнення Микола Васильович каже, був впевнений в тому, що війни не буде. Чоловік й тепер не може зрозуміти цього рішення, в якому немає ні логіки, ні здорового глузду. Адже нормальна людина, як запевняє Натьос, не може розпочати війну і не буде відправляти людей помирати заради власних бажань та амбіцій.
Микола Васильович працював вчителем математики, капеланом і вчителем трудового навчання, нині й надалі працює тільки дистанційно, проводить уроки діткам у приватному ліцеї «Академії Мудрості». Як тільки оголосили війну, з навчального закладу зразу ж організували евакуацію всіх дітей, які проживали в гуртожитках. Вже в той час, коли діти сідали в автобуси, каже Микола Васильович, літали літаки, вони почали бомбити аеропорт ім. Антонова. Саме ці найперші звуки вибухів дали зрозуміти всім реальність війни.
Після евакуації у навчальному закладі залишилося декілька працівників із сім’ями, які поки що не планували виїжджати.
Потім, каже Натьос, вони організували розміщення людей у гуртожитках, які також не виїхали. У той час він поїхав забрати свою дружину, вона працювала медиком у Києві. По дорозі назад вони вже бачили зірвані мости. Заїхали додому на декілька хвилин, взяли найнеобхідніші речі по мінімуму. І відправилися у ліцей, де потрібна була допомога. Так вони вирішили, що залишатимуться тут, адже людям потрібна і медична допомога, а Микола Васильович ще й працював там електриком.
Потім почалися ці тривожні буденні дні війни. Спочатку у ліцеї розмістилося більше 80 осіб, а за кілька днів їх було – 200. Найстаршій жіночці за 80, яка була лежачою, а найменшому немовляті – 3 тижні. Всім потрібно було щось їсти і чимось лікуватися. Адже, як розповідають Натьоси, були люди з простудою і наркозалежні.
Трапилося так, що їх забезпечили продуктами з місцевого магазину, власник якого повідомив про те, що вони можуть забирати всі продукти. Тому місцеві волонтери все перевезли. Також, за згодою учнів, з гуртожитка ліцею позносили всі медичні препарати та засоби гігієни, які були наявні. Окрім того, потім їх забезпечили медикаментами повністю. Адже власник однієї з аптек міста також дозволив взяти всі необхідні медичні препарати.
Люди гуртувалися, були дуже обережними і пильними. На кухні ліцею готували їжу, у підвальних приміщеннях облаштовували наявні укриття, завжди прибирали, дотримувалися чистоти. З людьми працювали пастори, розмовляли, заспокоювали і молилися.
Пані Лариса, дружина Миколи Васильовича, розповідає, що постійно обходили всіх жителів гуртожитка. Вона, як медик, цікавилася їхнім здоров’ям, а також піклувалися про емоційний стан людей. Намагалися розважити тим, чим могли. Дітям роздавали цукерочки і вітамінки, також антистресові розмальовки, які просили й дорослі. Слухали вірші дітей, в яких слова про мирне, чисте небо було такими значимими і вагомими нині.
Пані Лариса з волонтерами періодично виїжджала на прохання людей, які дізнавалися, що неподалік є медичний працівник, і надавала їм допомогу. З нею ще працювала жінка-педіатр.
Пам’ятає, як не встигли врятувати молодого хлопця 20-ти років, адже чекали, коли вщухне обстріл.
Їздили автомобілем швидкої допомоги. Проте одного разу хлопці поїхали самі, завозили ліки, а потім повернулися без авто, бо його розстріляли.
Чули, кажуть, коли наближався ворог, тоді було чутно стрілянину, а потім його знищували наші оборонці і все раптово затихало. Також, коли окупанти були близько, то неставало світла, а потім воно з’являлося. Тоді вони розуміли, як каже пан Микола, що ворога відкидали назад.
Якось світло було відсутнє досить довго, тому Микола Васильович, вирішив перевірити трансформатор неподалік. Адже потрібно було закачати воду у водонапірну вежу. Він не знав, що в той час на території міста були окупанти. Поїхав на велосипеді і йому довелося зустрітися з ними. Пробув у їхньому полоні декілька годин. Каже, перевіряли документи неодноразово. Шукали на тілі якісь татуювання, насторожилися, коли знайшли в нього робочого ножа, якого йому подарувала донька. Він запитував, що їм потрібно на нашій землі. Проте вони не могли відповісти, тільки вгинали голови і постійно запитували, де всі люди, чому їх ніхто не зустрічає. Неподалік чоловік бачив їхню спалену техніку вщент, тому, певно, вони були дуже стривожені. Його відпустили, змусили стати на коліна обличчям до паркану, наділи капюшон на голову. Проте він просив, щоб віддали ножа. Вони, як розповідає Микола Васильович, погрузили на свій військовий транспорт потерпілого, одного вбитого без ніг і рушили їхати, а його ножа викинули по дорозі. Чоловік, зрозумів пізніше, що йому дуже пощастило залишитися живим, адже, як стало відомо з часом, ворог розстрілював всіх цивільних людей впритул.
Всі чекали про повідомлення зеленого коридору, боялися потрапити під розстріл. Та все ж їм вдалося виїхати. Їхня колона складалася з 11 автомобілів. Речей із собою люди майже не брали, в авто намагалися помістити якнайбільше осіб і забирали домашніх тварин.
Більшість чоловіків йшли пішки, жінки та діти їхали.
Дорога була дуже важкою. Боляче бачити зруйновані тільки відкриті нові магазини міста, а розстріляні авто, біля яких лежали накриті люди, взагалі викликали жах.
Неймовірна радість була, кажуть Натьоси, коли перетнули наші блокпости. Там їх уже чекали, місцеві люди зразу ж пригощали їжею. Всіх дітей наші оборонці намагалися постійно розрадити, давали їм різні смаколики, щоб тільки їх заспокоїти.
Ще дуже багато історій людського горя і навіть щасливих моментів розповідали Микола та Лариса Натьоси. Дуже дякуємо їм за розмову, за їхню допомогу людям. Нині з їхньою сім’єю все гаразд, вони навзаєм дякують за те, що їх прихистили тальнівчани. І щиро вірять, що все буде Україна!
Ольга МОСКАЛЕНКО
