«І досі пригадую, як років з 10 тому хоронили місцеву жительку…»

79-річний Георгій Безкровний з Павлівки Першої майже 20 років завідує місцевим кладовищем:

– Я кошу, прибираю. Комунальний працівник. Оце все моє – дорога від школи до Корсунських полів, біля пам’ятників у селі наводжу порядки, – каже чоловік. Виглядає він набагато молодше свого віку. – І на кладовищі прибираю, дивлюся, щоб нормально «заселялася» його територія. Як приїжджають з області, кажуть, що нема більше такого ніде, як оце у Павлівці.

Дідусь кидає замітати та каже: «Мітли ніхто не візьме, а як і візьме, то нехай мете, я не ображуся», – жартує. Разом прямуємо на цвинтар.

Раніше на кладовищі панував суцільний безлад: вінки, сміття, пляшки від розчинників, банки з-під фарби зносили прямо до самого входу. Тут брали й землю, аби попідсипати могилки. Але Георгій Петрович, щойно став завідувачем, взяв возика, повигрібав увесь мотлох, позамітав і повивозив звідти все начисто. Зараз тут – алея зі штучних букетиків, що «ростуть» під білокорими берізками. Праворуч, майже біля самого входу – капличка, яку збудував на честь своєї матері місцевий житель Еляз Мірзоян.

– Недавно приїжджав з Черкас Саша Ільченко, тут його батьки поховані, казав: «Як приїжджаю сюди, в мене настрій не падає. Тому що я знаю, що мої батьки лежать на кладовищі, а не в смітнику», – розповідає, поправляючи затертого робочого піджака.

Діючому кладовищу – понад 60 років, проте нижче по схилу розташовані старі поховання, на кам’яних хрестах можна побачити дату – 1823 рік. Поховані тут і ті, хто загинув в роки війни. Щоб порахувати всіх – то, мабуть, кількість поховань перевищила би нинішню кількість жителів села разів у 10. Завкладовищем каже, що знаходитися тут довго, особливо влітку, коли пече сонце, не варто. Краще зранку чи увечері навідуватися: «Бо куди ж воно все йде? Звісно, що наверх. Бо донизу далеко, а вгору – якихось 1,8 м. А люди ж з якими тільки хворобами не лежать тут, самі розумієте».

Разом з дідусем обходимо могилки. Кругом прибрано. Проте натрапляємо на купку білого пір’я. Це знову дошкуляють лиси, яких у яру вистачає. Певно, потягнули в когось з подвір’я птицю.

Цікаво, що навіть на найдавніших пам’ятниках нового кладовища та хрестах збереглися фотокартки. Зовсім свіжі могилки вкриті вінками, рясніють квіти. Корзини чоловік прикопує особисто, пригортає землею, аби вітер не носив.

Тут же покоїться тіло Віталія Малиша, який загинув в Іловайському котлі. Поруч з батьком та бабусею. На протилежному боці цвинтаря похований його дідусь. На граніті постать молодого героя – на повний зріст.

– Це мій сусід, – з болем каже чоловік. – У минулому я – сержант-прикордонник, служив на контрольно-пропускному пункті, закінчив курси інструкторів службових собак, їх у нас 4 було. І, коли Віталик прийшов з армії, я йому, жартуючи: «Ану, переходь на стройовий крок і віддай честь, як годиться». І він виконував. Завжди з ним сміялися. Хороший був хлопчина.

Є тут багато могил, що не знаю, хто й похований. Проте за всіма доглядаю, вони всі мої, – продовжує розповідати, вдивляючись у далечінь. – Як хто, не приведи, Боже, помер, то раніше шукали хлопців, напитували, щоб ті яму викопали. А зараз є двоє хороших, серйозних людей. Яму копають за хороших умов години за 4. І досі пригадую, як років з 10 тому хоронили місцеву жительку Галину Дубину. Тоді такий мороз сильний був, що земля промерзла на глибину 1,1 м.. Насилу вирубали сокирами і ломиками яму, бо надвечір мали привезти тіло з Умані, після розтину. Але машина приїхала пуста. Сказали: «Привеземо пізніше, бо тіло настільки замерзло в хаті, що не можуть розтин зробити. Десь днів 2 треба, щоб розмерзлося».

На кладовищі є водогін, воду сюди підвів син Георгія Петровича прямісінько від свого дому, живе поруч. Прокопав екскаватором траншею по городу:

– Це ж добре: чи квіти полити, чи кому погано стало. Раз (відкручує краника, вода дзюркоче і хлюпає на землю) – і все.

Відколи сільською головою Наталія Слободяник, у куточку на кладовищі зведена невеличка споруда. Тут зберігають лопати, рушники і носилки. Раніше, навіть і в морози, за ними потрібно було йти метрів за 400 до старого хлівця, що за сільським клубом.

– Я ж не вічний, – каже наостанок чоловік. – Якби хто прийшов на зміну. Але поки житиму, тут буде порядок, – додає.

Марина КАМІНСЬКА

03.02.2020 09:41
Переглядів: 435
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.