Вісті Черкащини «Хто такий Петро Курінний?» – запитує тальнівчанка, мешканка вулиці його імені
Ця людина – український історик, археолог, етнограф, музеєзнавець, організатор пам’яткоохоронної справи. Народився 1 травня 1894 року в Умані, у багатодітній родині приватного адвоката. Крім Петра (названого на батькову честь), у родині Курінних підростало ще троє синів і дві доньки.
Петро Федорович походив із селянської сім’ї, яка споконвік мешкала в селі Свинарка Уманського повіту. Після ліквідації кріпацтва в 1861 році чоловік зумів здобути вищу юридичну освіту. Працював приватним повіреним Київської колегії адвокатів, у кооперативній спілці, опікувався сільською школою тощо. За спогадами сучасників, Петро Курінний-старший володів багатющою бібліотекою й привчав дітей до читання та сприяв формуванню їхнього світогляду. Ті зерна знань упали на добрий ґрунт і проросли багатим урожаєм.
Петро Курінний-молодший навчався в Уманській чоловічій гімназії, де серйозно зацікавився археологією. Історію та географію тоді викладав Данило Щербаківський – відомий археолог, один з фундаторів музейної справи в Україні, який залучав гімназистів до археологічних розкопок у рідному краї. Закінчивши гімназію, Петро Курінний вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Навчаючись, стажувався з археології в знаменитих учених того часу – Бориса Фармаковського, Миколи Біляшівського та Вікентія Хвойки. Усі викладачі відзначили організаторський талант студента Курінного. У 1915 році його обирають секретарем історико-географічного гуртка при університеті, заснованого Митрофаном Довнар-Запольським. Через два роки – ученим секретарем Центрального комітету охорони пам’яток старовини та мистецтва в Україні. Та Петро Петрович не особливо поспішав просуватися вгору кар’єрними східцями, бо його захопила ідея народної просвіти.
Майбутній учений повернувся до рідного міста. У місцевій гімназії викладав історію, разом з учнями збирав археологічну колекцію, проводив археологічні дослідження. Наслідок цієї діяльності – створення в навчальному закладі Соціально-історичного музею Уманщини. Згодом завідував Історичним музеєм Уманщини, ініціював заснування Комісії з охорони пам’яток мистецтва й старовини на Уманщині.
У середині 20-х років Петро Курінний повернувся до Києва. Обіймав посаду директора Музею культів і побуту, створеного на території Києво-Печерської лаври. Згодом там же очолив історико-культурний заповідник «Всеукраїнський музейний городок». Увійшов до Всеукраїнського археологічного комітету, редагував збірник «Український музей», працював на кафедрі мистецтвознавства при Всеукраїнській Академії наук.
У 1933-му його заарештовують за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській діяльності». До таборів чи розстрілу справа не дійшла, але на п’ять років Курінний був позбавлений права працювати за фахом. Виконуючи нелюбу роботу, досліджував шахтні води Криворіжжя, трудився економістом-нормувальником у проєктних організаціях трестів «Укрводбуд» та «Укргіпровод». Уже пізніше влаштувався в Інститут археології АН урср.
У роки Другої світової займався музейною та пам’яткоохоронною справою в Харкові та Києві, підтримував зв’язки оунівцями. Через це в 1943 році мусив емігрувати до Німеччини. Із собою вивіз батькові щоденники й інші цікаві історичні документи.
Петро Курінний оселився у Мюнхені, де став одним з організаторів Української вільної академії наук та професором Українського вільного університету, очолював українську редакцію Інституту з вивчення срср, що видавав «Українські збірники».
Як історик та археолог, досліджував пам’ятки трипільської й білогрудівської культур, їхню спорідненість зі скіфами та іншими давніми культурами. Висунув та обґрунтував гіпотезу про спорудження Київського Свято-Михайлівського Золотоверхого собору не 1108 року, а за великого князя київського Ізяслава Ярославича – 1054-1078, визначив українське авторство наявних у соборі мозаїк та фресок.
Петро Петрович Курінний помер 25 листопада 1972 року. Похований на Вальдфрідгофському цвинтарі в Мюнхені.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
