Вісті Черкащини Хліб, ліки та навіть коньяк: соцпрацівниця з Тального розповіла, що замовляють її підопічні
Наталія Романенко майже 8 років працює соцпрацівницею у Тальнівському терцентрі на Черкащині. Сама родом з Майданецького та вже 16 років, як проживає у Тальному – сюди вийшла заміж. Жінка розповідає, що свого часу навчалася у Торговицькому професійно-технічному училищі за спеціальністю «Маляр-штукатур, електрозварник ручної роботи, плиточник-облицювальник». Після заміжжя в сім’ї народилося двоє дітей, тож двічі жінка була в декреті, займалася дітьми та домашнім господарством. Однак стаж потрібно було заробляти, тому вирішила вийти на роботу. За порадою знайомої пішла працювати у терцентр. Наталія зізнається, не сподівалася, що саме ця робота припаде їй до душі. Жінка найбільше переживала, чи вдасться їй знайти з незнайомими людьми спільну мову, не знала, про що з ними говоритиме. Перший час ніяковіла:
– Бабусі казали: «Ти присядь, роздягнися, поговори», а я їм відповідала, що не маю часу, просила, щоб роботу давали, – каже Наталія. – Мабуть, 4 роки мені було не по собі, а зараз – то вже звикла.
Те, що до кожного її підопічного – а часом це були люди віком 90 і більше років – треба було довгенько «притиратися», Наталія не приховує. Було тут всього: і сльози, і розчарування, і кілька заяв на звільнення. Однак жінка щораз брала себе в руки і продовжувала допомагати людям.
Нині вона двічі на тиждень навідується до кожного з 10-ти своїх підопічних – переважно жителів району автостанції, тільки двоє – із щебзаводу, недалеко від дому Наталії. На день доїжджає на скутері до 5-6 людей. Прибрати в хаті, загребти листя, посапати квітник чи й город (що встигне за відведену годинку) – за все Наталія береться. Зізнається, що часто-густо йде людям назустріч та робить і те, що не входить у її обов’язки.
– Бабусі хочуть поговорити. Але я маю щось зробити – не можу сісти та й балакати. А ще ж час витрачаю на черги у магазині чи аптеці. Тому кажу: «Я буду робити, а ви беріть стільчика, присідайте та й в процесі роботи поговоримо», – розповідає Наталія.
Соцпрацівниця каже, її підопічні сприймають її як за рідну. Бувало, навіть просили, щоб тільки Наташа до них приходила.
– На щебеневому заводі була бабуся Ганна Федорівна Шульга. Вона дуже хворіла, то я їй і їсти з дому носила, – каже Романенко.
Купити ліки, хліб, а то, бувало, й коньячок – у кожного зі стареньких свої смаки, потреби та замовлення, які жінка намагається виконувати. Звісно, війна не оминула і її: іноді, коли треба зайти до магазину, доводиться чекати сповіщення про відбій повітряної тривоги. А на це йде немало часу. Однак Наталія на це не зважає. Хочеться жінці, аби якнайшвидше закінчилася війна, аби діждати чоловіка цілим та неушкодженим, адже 2 місяці він боронить країну від ворога на Донеччині.
Ольга ОСІЯНЕНКО
Читайте також: «Працювати потрібно так, щоб людина хотіла до тебе повернутись»: сімейна лікарка про роботу в Тальнівській первинці
