Вісті Черкащини Голодомор очима очевидців: спогади свідків з Тальнівщини про знущання радянської влади над народом
Сьогодні ми згадуємо страшні сторінки історії нашого народу – Голодомор 1932-1933 років. Ця трагедія в українських селах забрала життя мільйонів наших земляків – й дорослих, й дітей. Як підрахували історики, у той час в Україні щодня помирало понад 25 тисяч людей. Найстрашнішим є те, що голод був штучно створений радянською владою. Голодомор є одним із найбільших її злочинів. Це був геноцид українського народу. «Великий голод 1932-1933 років в Україні забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних людей», – такою була спільна заява 65 держав – членів ООН 7 листопада 2003 року. Це відбувалося в той час, коли нашу країну називали «житницею Європи», бо на родючих чорноземах завжди був хліб. Хіба можна уявити, щоб людина збирала врожай, раділа, що зможе прогодувати свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини. У липні 1932 року вона ухвалила, знаючи наперед, нереальні до виконання плани хлібозаготівлі.
Голодомор-геноцид здійснювався за допомогою державного терору, складниками якого були: насильне вилучення всіх продуктів, введення «Закону про п`ять колосків», за яким засуджували навіть дітей, які підбирали колоски пшениці на вже зібраних полях. Запроваджувалися натуральні штрафи тим, хто не виконав план здачі зерна. У людей забирали усе: від усіх запасів картоплі чи зерна до корови чи навіть хати. Запроваджувалася система «чорних дошок». Це означало, що села, цілі райони опинялися в повній ізоляції. У них вилучали все продовольство, забороняли ввезення будь-яких товарів та запроваджувалися інші жорстокі репресії. Всього на «чорну дошку» було занесено до третини сіл України. Збройні загони блокували виїзд українців за межі України та Кубані по хліб в інші регіони.
У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртові заводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт. Особливо великою була смертність серед дітей. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіло близько двох третин учнів. Зрештою влада заборонила реєструвати смертність від голоду та приховувала Голодомор від громадськості.
Такі дії влади є злочином проти людяності й відповідають визначенню геноциду у Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року. На цій основі 28 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла закон, за яким Голодомор визнано геноцидом українського народу.
Живим свідком трагедії Голодомору є жителька села Поташ, що на Тальнівщині, Лідія Якимівна Сивак, якій 94 роки. Ось що вона розповіла про цю трагедію своєму синові Олександру Сиваку:
– Під час голодування мама нам готувала хлібець зі свіжих жолудів, вони були не такі гіркі, як сушені. Спочатку їх виварювали, потім товкли та мололи. Виходило борошно, але воно не трималось купи й спекти хліб з нього не можна. У той голодний час нам допоміг вижити мамин брат, який був військовим і служив в армії в Австрії. Він висилав пакетик борошна, яке додавали до жолудевого і таким чином виходив хліб. Їли лободу, акацію. Влітку виручали черешні, восени – яблука. У родині Якима Чміленка з 16 дітей вижило 6 – 3 брати та 2 сестри. У селі Поташ голодні люди лежали попід тини, не мали сили дійти до домівки. Було багато мертвих на дорозі. По селі їздили кіньми з підводою і підбирали лежачих, скидали у глибоку яму. Бувало, що там серед мертвих дехто виживав і чіплявся за життя, вибираючись з ями. Ось такі жахіття творила тодішня влада. Але про це вголос боялися сказати. Були жахливі випадки, коли в селі зникали діти у сім`ях, їх їли батьки.
Ось така страшна історія життя однієї сім`ї та села на Тальнівщині. А їх було мільйони. Це велика трагедія українців, про яку ніколи не треба забувати. Ми не можемо її викреслити з нашої пам`яті для того, щоб це ніколи не повторилось.
Марія БІРЧЕНКО
