Голодні 1932-33 роки на Черкащині: свідчення очевидців

Щорічно в четверту суботу листопада (цього року дата припадає на 27 число) в Україні відзначають День пам’яті жертв Голодоморів.
Це трагедія, яка не обійшла жодної української сім’ї, це горе, що обзивалося в душах, у споминах тих, хто зміг вижити в ті роки, протягом усього життя й до останніх днів. Внаслідок злочинної політики радянської держави помирали від голоду цілими сім’ями. В одній із телепередач, що на каналі «ICTV», зазначають: «Побудувати промисловість після того, як всіх вчених, інженерів та архітекторів було розстріляно чи знищено у концтаборах ГУЛАГу, без допомоги Великобританії, Німеччини та США сталінському режиму ніколи б не вдалося. Станки і цілі заводи частинами імпортувалися із США. Крім того, їх будували «імперіалісти», з якими так боролася радянська влада. Ось така політика подвійних стандартів. Так були побудовані ДніпроГЕС, Сталінградський і Челябінський тракторні, Горьківський і Московський автозаводи, «Уралмаш» та багато інших. Тільки по лінії Амторгу на це було потрачено більше 60 мільярдів доларів. Звідки брали гроші? Продавали все, що можна було продати за валюту: ліс, нафта, хутро і, звичайно, зерно – основне джерело експорту. А звідки воно бралося? Насильно відбиралося в українських селян. Отже, сталінська індустріалізація відбувалася ціною мільйонів людських життів».
На Тальнівщині мученицькою голодною смертю померло понад 10 тисяч осіб. Публікуємо спогади очевидців Голодомору:
«У Голодовку мав 7 чи 8 років. У садку, де була чиста земля, набрав її у жменю, жував-жував, а ковтнути так і не зміг. Землю їсти не можна…»
Іван Ганюченко, с. Гордашівка
«Як зацвіла акація, то старші діти вилазили, хто дужчий, рвали і їли цвіт. А я була зовсім малою, років 3. Бігла попід акацію і просила, щоб мені кинули того цвіту. Такий він мені солодкий був. Їли його. Але багато не можна було».
Христина Лісова (Мельник), уродженка с. Глибочок
«У нас, в Катеринополі, на Куликівському кладовищі є могила, де покояться жертви Голодомору 1932-1933 років. Там близько 200 душ поховано. Люди мерли від голоду сім’ями. Лобода й кропива рятували лиш напровесні, а зимою їли вишневе гілля, мерзлі ягоди, як десь знаходили. Найбільшим щастям було відкопати в талому снігу стару картоплину на городі. Але й від такої їжі часто вмирали. Завести померлого на цвинтар не було чим, тягли, як худобу. Їли навіть котів, собак, горобців ловили. Інколи в цю могилу потрапляли й немічні, що ледь дихали. Кому пощастило (хтось помітив), того витягували. А хтось так і віддав душу. Казали, що були в нас і випадки людоїдства, але я не пам’ятаю імен та прізвищ. Зараз на Куликівському цвинтарі, за моєї ініціативи, споруджено пам’ятник Жертвам Голодомору».
Марія Іванівна Волотовська, Катеринопіль, 84 роки.
«… голодні і померлі люди валялися попід тинами. Кругом мухи, сморід, хвороби. Діяли в селі «активісти». Вони вимітали усе із засіків у людей, висипали із горнят пшоно, крупи, горох, жменьку квасолі і ту забирали. Мерли по 8-10 осіб в день. Зрідка люди хоронили рідних в себе вдома, бо їздила селом грабарка, яка підбирала мертвих за 200 г хліба, бувало, що підбирали ще живих людей, тільки живими не ховали, а ждали коли помруть… в одну яму ховали не по одному, а десятками… поки не стане повна…»
Федір Біленко, с. Гордашіка, в’язень концтабору Маутхаузен
«Моїй бабусі Фросі під час тих страшних подій було 27 років. Та й мама моя також застала це, хоч і маленькою була. В людей тоді забирали не лише харчі, а й навіть пір’я. Шукали дуже добре. Ходили зі шпичками й протикали все, стараючись не пропустити жоден закуток в хаті. То якщо хтось щось мав їстівного, виходили вночі, прикопували й закривали дерном. Адже навіть сусідів боялись, бо ті могли «здати». Бабуся розповідала, як захворіла, коли в річці збирала річкові мідії. Їли все, лободу, «калачики», перетерту кору, яку вимочували в чомусь. Але не всі змогли вижити на такому харчі. Мерли в селі безліччю за день». Іван Майстренко, м. Звенигородка.
«Ще малий був, як мати розповідали про це все. Всього й не згадаєш вже, – каже Коваль. – В одній хаті на лежанці помирали люди. Вже безсилі й в очікуванні смерті. По господарю пробігла миша. Не боялась і не сахалась. Бігла по напівживому селянину. Той впіймав її та з’їв. Гризунів по селах було дуже багато в Голодомор. Отаке вкарбувалось в пам’ять. Пам’ятала мама, як на гарбах людей возили. Серед них були й такі, що ще рухались. Та їх все одно скидали в одну яму».
Іван Майстренко м. Звенигородка
«Пам’ятаю, як батько лежав опухлий і не міг підвестися. Як маленькі Степан і Ганя простягали до мами худющі рученята, а мама тільки плакала, бо не мала нічого дати»
Килина Цибулько, с. Мошурів
«… мені на ті роки було 9 років. Одного разу нарвали липового листя, наклали вдома в дека, поклали до печі сушити, а самі посідали на піч зігрітися. Коли чуємо – щось загуділо, мама до печі – листя згоріло і всі знову голодні…»
Олена Дудник, с. Гордашівка
«… мені було шість років. За дітей батьки боялися, їх крали, різали і їли. Розум втрачали люди від голоду і не відали, що творили. Пам’ятаю, як на Погибні (місцина така, де поля були), упала коняка від виснаження, люди збіглися, роздерли її на куски, билися наче божевільні, і так раділи, що можна буде якийсь день прожити…».
Олександра Сидорівна Масловська, с. Мошурів
«… люди падали, як солома і ніхто вже на це не звертав уваги, тому що кожен був голодний і ходив з єдиною думкою: де б щось з’їсти? …у 1934 смертей стало ще більше від того, що просто наїлися свіжого хліба…»
Віра Поліщук, с. Гордашівка
«Ще малий був, як мати розповідали про це все. Всього й не згадаєш вже. В одній хаті на лежанці помирали люди. Вже безсилі й в очікуванні смерті. По господарю пробігла миша. Не боялась і не сахалась. Бігла по напівживому селянину. Той впіймав її та з’їв. Гризунів по селах було дуже багато в Голодомор. Отаке вкарбувалось в пам’ять. Пам’ятала мама, як на гарбах людей возили. Серед них були й такі, що ще рухались. Та їх все одно скидали в одну яму».
Сергій Коваль, смт. Лисянка
«Все дивилися нажаханими очима на нещасних волів, які насилу плентали, тягнули воза, застеленого осокою, а на ньому люди, які лежали, як попало, бо тим, хто їх збирав та вивозив до загального рову, несила було їх покласти рівненько. Діти, діти, жінки, дівчата… Сині, опухлі обличчя, ноги, запалі, висохлі животи. Бодай нікому того не знати і не бачити…»
Мотря Тимофіївна Хмара, с. Мошурів
«… у моїй голові не вкладалося, щоб так безглуздо сама держава видушувала своїх же людей! Бригадири лютували, виганяли немічних і хворих на роботу, гасили жар, перевиртали горшки у печі, діти кричали, а батьки мусили йти на роботу. Це вже тепер, хоча мені і 90 років, я ще читаю газетки, дивлюсь телевізор і можу дещо зрозуміти. А тоді геть безграмотній малій людині все це вкрай було не зрозуміло».
Варвара Ільківна Качур, с. Мошурів
«Мого двоюрідного брата Тимошу Галушку хотіли закопати живим. На щастя, дзвін покликав колгоспників на обід, гробарі кинули жертву і пішли їсти. Тимоша знайшов у собі сили вилізти з ями. Переховувався, щоб, бува, знову не знайшли і не вкинули в яму. Вичухався, одружився, жив у Києві. Мав 11 дітей».
Г. І. Субота, с. Романівка
«Рятувала корова. А вже весною й літом паслися, як худоба. Їли лободу, листя. На жорнах мололи бурякове насіння, добавляли молока, варили і їли. Натерпілися, але якось вижили»
Надія Миколаївна Драченко, 1927 р.н., с. Криві Коліна
«Голова колгоспу «Більшовик» Іван Ковіня, пригадавши давню образу на малого Гната Марейченка – той колись у нього вирвав на городі два корчі цибулі, вирішив помститися малому. Злякавшись, Гнат заховався у піч. Покарання голови було жорстоким, він запалив у печі і хлопець задихнувся від диму. На початку 90-х років мати і тітка Гната Марейченка ще жили в Романівці. Вони й підтвердили цю історію».
Записав Олег Шатайло, старший науковий співробітник Тальнівського музею історії
«Про Гальпрейтухів ходили непевні чутки… Прийшли з обшуком. У підпіччі знайшли шість голів людських. Яке то страхіття! Їх вели через село у Бабанку (райцентр на той час). Тоді й почули вперше страшне слово «людоїди». А сусідка Дарка Бойчиха співчутливо проказала: «То їх голод зробив такими. Хіба ж вони одні такі були? У Зіни Мифодюк не стало донечки. Кажуть, з’їли. Микола Довгошия ішов на роботу. Земля після дощу ослизла. Він оступився. Впав і більше не встав. Коли верталися з поля, то тіло на ньому в кількох місцях було вирізане».
С. Вишнопіль, записали Усатенко М.Ф., Мульченко І. М.