Вісті Черкащини 
«Гойдалася вся громада»: забуті Великодні звичаї Тальнівщини
Великдень на Тальнівщині здавна був не просто релігійним святом, а подією, що об’єднувала громаду, наповнюючи кожну оселю світлом, вірою та особливим передчуттям оновлення. Ще задовго до святкової неділі в селах починалася підготовка: білили хати, прибирали подвір’я, пекли запашні паски та розписували писанки, вкладаючи у візерунки давні символи і родинні традиції. У ці дні відчувалася особлива тиша й водночас урочистість – люди жили очікуванням Воскресіння Христового, передаючи з покоління в покоління звичаї, що формували духовний уклад життя тальнівського краю. Про більш цікаві та маловідомі традиції того часу нам розповіли працівники Тальнівського музею історії.
«Наш край, як серце України, зберіг унікальні елементи святкування, які передаються з покоління в покоління. З давніх-давен існує у нас повір’я, що на Великдень, під час сходу сонце «грає». Це такий великий празник, що й сонце гуляє: бо все радується і на небі, і на землі», – розповідає директор музею Світлана Проценко.
Особливу атмосферу створювала й родинна традиція зустрічі після богослужіння:
– «Христос Воскрес!» – вітався батько, як тільки переступав поріг, прийшовши з церкви.
– «Воістину Воскрес!» – відповідали йому діти й жінка.
Після молитви вся родина сідала за святковий стіл. Його застеляли білим обрусом і заставляли найкращими наїдками: пасками, яйцями, сиром, маслом, ковбасами. Про розкіш великоднього столу свого часу писав Олександр Терещенко:
«В кілька рядів ставлять на стіл паски, що пеклися на різних солодощах та пахучому корінні. Разом з паскою, в яку встромлена освячена воскова свічка, тарілки яєць, пофарбовані на різні кольори: жовті, сині, червоні; начинене порося з хріном, а по боках його – зелень і овочі; смажена гуска, гиндик, телятина, свиняча шинка, ковбаса, сало, шматок чорного хліба, солодкі пиріжки, сир, сметана, сіль, карафка з горілкою, настоянки та наливки. Під вагою великодніх наїдків та напитків гнуться столи, і все це не здіймається протягом цілого тижня…»
Після святкової літургії та розговіння молодь і діти збиралися на вигонах або біля церкви для традиційних забав. «Був колись звичай на Великдень гойдатися на гойдалках. Гойдалки – це був центр розваги всього села: від самого ранку до пізнього вечора на перший, другий і третій день свят біля гойдалки роїлися дівчата, хлопці, діти та й поважні люди», – розповідають фахівці.
Великодня гойдалка існувала не лише в селах, а й у Тальному. Її щороку ставили в Графському лісі на пагорбі біля Веселої гірки, куди сходилася велика кількість людей, особливо молоді. Як пояснюють музейники, це мало символічне значення: «колись в основі цього звичаю була поважна мета – очищатися повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. А звідси: хто очиститься, той буде здоровий».
Поруч із гойдалками відбувалися й традиційні ігри з крашанками та писанками. Найпоширенішими були «навбитки», «котка» та «кидка». У «навбитки», як розповідають працівники, один тримав крашанку носком догори, а інший бив своїм яйцем. Чия крашанка розбивалася з обох кінців, той програвав і віддавав її переможцю.
Інші забави також вимагали кмітливості: під одну з кількох шапок клали крашанку – хто вгадає, той виграв; або ж яйце клали на землю, одному з гравців зав’язували очі, і він мав, відмірявши десять кроків, дістати його, не сходячи з місця.
З Великоднем було пов’язано чимало прикмет і вірувань. «Вірили, що вода на Великдень має цілющу силу. Дівчата вмивались водою, в яку клали червону крашанку та срібну монету, щоб бути гарними та багатими», – зазначають у музеї.
Побутувало й інше повір’я: «хто першим на Великдень вдарить у церковний дзвін, то у того в господарстві все буде ладитися, а гречка вродить найкраще».
Окреме місце займала традиція «волочильного понеділка». «У цей день діти ходили до хрещених батьків, родичів та сусідів – приносили пироги й крашанки, а натомість отримували солодощі та подарунки. Це був час єднання всієї громади», – йдеться у матеріалах.
У деяких селах дотримувалися особливого ставлення до освячених речей: «шкаралупу від освячених яєць не можна було викидати у сміття – її виносили на город і прикопували «на врожай», або кидали в річку, щоб вона допливла до «раїків» (покійних) і сповістила їм про Великдень. Ще її зберігали, а коли хтось занедужає на пропасницю – товкли на порошок і давали пити: казали, що допомагає.
«До цього свята готувалися всі селяни аж-аж. Усяк справляв нову одіж літню і взуття. Пекли для Великодня паску, бабку (паляниця, спечена в макітрі), калачі, пиріжки. Страву готували ще з суботи: печеню, начинку. Варили крашанки не менше як двадцять п’ять або сто штук».
До церкви несли освячувати найрізноманітніші продукти: «Понесуть святити паску або бабку, сало, крашанки, пиріжки і ковбаси, сіль, пшоно, мак. Сіль несуть святити для того, щоб було чим солити: свячене – свяченим. Пшоно як посвятять, то дають курам, щоб неслися».
Цікавими були й уявлення, пов’язані з маком: «Мак святять для того: колись, кажуть, ходили мерці… і для цього святять мак і обсипають могилу; якщо визбирає свячений мак, то буде ходити, а як ні – то не буде».
Особливу увагу приділяли й тому, як саме везли паску до церкви: «Казали: як святити, то вже донести не можна. То запрягали воли – благословену худобу. Волом везти паску безпечніше: віл помаленьку йде, а кінь може порострусювати».
У ніч перед Великоднем багато хто не спав: «Хто йде до церкви на «Одіяніє», бере з собою крашанку і кладе коло плащаниці. Є й такі, що не сплять, бо «кладів» додивляються – вірують, що проти Великого дня горить земля там, де вони закопані».
Після освячення паски родина збиралася вдома: «Той, що приносить свячену паску, входить у хату і каже: «Христос воскрес!», а йому відповідають: «Воістину воскрес». І розговляються. Крім свяченого тоді нічого не їдять».
Не обходилося і без численних вірувань: «Як миша з’їсть свячене, то зробиться кажаном. На Великдень усе радіє. Про сонце кажуть, що воно довше світить, а день більший від звичайного».
Особливою вважалася й смерть у цей період: «Як хто умре на Великдень – то щасливий, прямо в рай іде, без суду. В домовину кладуть крашанку, щоб мав свідоцтво».
Матеріал підготовлено за розповідями директора Тальнівського музею історії Світлани Проценко та старшого наукового співробітника Ольги Приходько. Використано також працю Агатангела Кримського «Звенигородщина. Шевченкова Батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного» (відтворення з авторського макету 1930 р. – Черкаси: «Вертикаль», 2009) із фондів Тальнівського музею історії.
Аріана НЕСТЕРЕНКО
