Вісті Черкащини 
Гарт під виття сирен: як тальнівські борці підкорювали обласний п’єдестал
Лютий на календарі зазвичай не додає спокою, але для справжнього борця це лише фон. У такий час спорт перестає бути звичайною гонитвою за медалями. Це передусім спосіб нагадати і собі, і світові: ми дихаємо, ми впираємося, ми беремо своє.
14 лютого Черкаси стали ареною обласного чемпіонату з вільної боротьби серед юнаків до 17 років. Для вихованців Тальнівської ДЮСШ цей турнір став черговим іспитом на міцність. Результат – шість нагород у скарбничку громади. Випадковий успіх чи вже залізна закономірність?
Про те, як «заручники гаджетів» перетворюються на чемпіонів та що стоїть за цими перемогами, говоримо з тренером Юрієм Пантелеєм.
Досвід – справа наживна
Шість призових місць – це вже не випадковий успіх, а чіткий сигнал опонентам: із тальнівськими спортсменами варто рахуватися. За кожним «сріблом» чи «бронзою» стоїть своя драма. Поки Артем Безпалько впевнено забирав своє «золото», підтверджуючи статус фаворита, іншим доводилося виривати нагороди на самих лише жилах та впертості. «Знаєте, – каже Юрій Пантелей, – багатьом хлопцям бракує того накатаного досвіду, яким хизуються спортсмени з великих міст. Дехто взагалі вперше дихав повітрям змагань такого рівня. От Богдан Красіловський – дебютант, а додому привіз «бронзу». Це і є характер».
На питання, чого забракло Артему Моцару, Георгію Ремінцю чи Артему Касіру, аби дотиснути суперників і піднятися на найвищу сходинку, тренер відповідає по-чоловічому прямо: «Часу. Вони прийшли в зал пізніше за інших. Якби мали в запасі ще хоча б рік-два тренувань, сьогодні розмова була б зовсім іншою. Але те, що вони за півтора року «з’їли» дистанцію, яку інші долали з семи років, – це вже справжня перемога над обставинами».
Феномен Безпалька та «запас міцності»
Про Артема Безпалька варто говорити окремо. Хлопець 2011 року народження, але вже встиг показати характер на чемпіонатах України, заходячи у п’ятірку та сімку кращих серед пів сотні претендентів. Для нього обласний килим – то не межа, а лише черговий етап.
«Для Артема це був робочий момент, – пояснює Юрій Пантелей. — Невдовзі на нього чекає область у категорії U-15. Це прямий відбір на Україну. Вірю, що він візьме своє. Це хлопець із дорослим підходом до справи. Він тренується і в мене, й у Степана Томащука – тут ми не ділимо лаври. Головне – результат для школи та майбутнє дитини».
Боротьба з гаджетами: вибір на користь характеру
Сьогодні головний суперник тренера – не опонент на килимі, а смартфон у кишені вихованця. Юрій Пантелей каже прямо: витягнути дитину з віртуального світу непросто, але реально.
«Діти завантажені гаджетами по самі вуха. Сайти, ігри, нескінченні екрани… Але варто їм зачепитися в залі хоча б на рік – і це стає системою. З’являються азарт і конкретна ціль: виграти, виконати норматив, отримати звання, – констатує він. – Зараз маю кістяк із десяти-п’ятнадцяти перспективних хлопців, а за ними вже тягнуться інші. Учора на тренуванні було тридцять чоловік. Повний зал. Це і є відповідь на питання, чи потрібен спорт, коли навколо війна».
Між тривогою та килимом
Тренувальний процес у роки повномасштабної війни має свої жорсткі правила. Спортивний зал Тальнівської ДЮСШ – місце сили, але реальність диктує свої умови. Коли телефон починає «кричати» про небезпеку, тренування не стає на паузу, а лише змінює локацію.
«Моніторимо новини, дивимося на «Блискавку». Якщо ситуація серйозна, то негайно спускаємося в обладнане укриття, що на нижньому поверсі Будинку юнацтва, – ділиться наш співрозмовник. – Там робота триває. Ми звикли до таких умов, бо головне – не збавляти обертів. У нас зараз підростають перспективні діти в категоріях U-14 та U-13. Ми ще не на піку, а тільки розганяємось. Попереду осінні старти, і я впевнений: нових імен у Тальному буде ще більше».
Післяслово
Коли на змаганнях лунає фінальний свисток, Юрій Пантелей не поспішає посміхатися. Якщо учень переміг без помилок, каже коротке «молодець». Якщо програв – починається «розбір польотів»: де забракло сили, де швидкості, а де – холодної голови. Але в одному тренер певен: без підтримки батьків – спонсорів і водіїв в одній особі – та без віри в ЗСУ ці медалі нічого не варті. Адже боротьба на килимі – то лише репетиція великого протистояння за життя.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
