Федір Дубковецький: приголомшливі факти з авторської книги

Навколо пам’ятника, який стоїть майже в самому центрі Тального, вже кілька місяців підряд не стихають дискусії. Місцеве телебачення, навздогін смачним коментарям у соцмережах, з блискавичною швидкістю знімає кілька відеофрагментів: то у колишній сільраді, перебираючи кіпу фотографій, то запитує у простих перехожих, неподалік від постаменту, хто ж то там стоїть, неподалік від кінотеатру «Юність», і чому? З року в рік, майже щодня проходячи повз погруддя Федора Дубковецького, Двічі Героя Соціалістичної праці, тальнівчани не в змозі пояснити, а іноді навіть назвати його імені. Поки коментарі з яскравими роздумами та припущеннями – то ким же був Дубковецький – у Фейсбук вилітають на люди, мов ті гарячі пиріжки, Володимир Володін, юрисконсульт Тальнівської міськради, у соцмережі публікує приголомшливі факти щодо постаті засновника передового колгоспу «Здобуток Жовтня». Ці факти зібрані у невеличкій книжечці з червоною палітуркою «Здрастуй, завтра!». До слова, вона записана зі слів самого Дубковецького досить шанованою на той час людиною, прозаїком та драматургом Василем Миньком, чиї відкриті правдиві описи життя та варварських методів колективізації, часом, навіть вилучалися з книжкового обігу та знищувалися («Ярина Черкас», 1939) радянською владою. Тому можна припустити, що і в книзі «Здрастуй, завтра!» правди більше, аніж домальованої ілюзії.
То що ж такого викривального є в цій книзі? На ці моменти можна натрапити вже з перших сторінок. Як, наприклад, на розповідь Дубковецького про те, що було після Хотинського повстання, коли його рідний край захопили румуни. А було от що: не приставши на пропозицію петлюрівців приєднатися до них, мовляв, тому що знали ціну «петлюрівським зрадливим обіцянкам», Дубковецький, як і ще кілька його земляків, «товаришів-бессарабців», «зв’язали свою долю з Червоною Армією аж до кінця громадянської війни» (с.8). Якщо конкретніше – з Першим Бессарабським полком. Саме у складі цього полку Дубковецький полюбляв співати «Інтернаціонал». У книзі про це написано так: «особливий наголос ми робили на словах: «Землею будем володіти, а паразитів жде біда»». І ця фраза у книзі зустрічається неодноразово. Якою «своєю» землею хотів володіти Дубковецький, якщо покинув свій власний рідний край, про що сказав попередньо? Цікаво, кого він мав на увазі та вважав паразитами? На це питання відповідь також є, причому вже в наступному абзаці: «Наш Бессарабський полк, а потім 135-й артдивізіон били Григор’єва, Петлюру, Тютюнника, громили білополяків, банди Махна і Марусі. Розповідати про ці бої – значить, писати цілу книгу» (с.9). Хто такий Григор’єв, Петлюра та Тютюнник – загальновідомо: Никифір Григор’єв – головнокомандувач об’єднаної УПА, громадсько-політичний діяч часів доби Української революції, один із отаманів Українського вільного Козацтва; Симон Петлюра – організатор українських збройних сил, член Генерального секретаріату Української Центральної Ради, головний отаман військ УНР та борець за незалежність України; Юрій Тютюнник – отаман Звенигородського коша, командувач українськими повстанськими загонами. Виходить, Дубковецький, який пізніше назве Радянську Україну своїм новим домом, боровся проти Армії цієї ж УНР та українських повстанців. Чия ж кров на руках Дубковецького? Відповідь на поверхні: українців. Постає і ще одне, не менш гостре і разом з тим викривальне запитання: Дубковецький створив колгосп та обробляв українську землю, працював пліч-о-пліч з тими, кого вважав предметом знищення? Якщо називав Радянську Україну своєю новою батьківщиною, то чому тоді Орлова називає то «підкуркульником», то «петлюрівсько-куркульським недобитком» (с.15), а куркулів неодноразово називає ворогами? Імовірно, такою, як ця, була любов Дубковецького і до своєї, тепер нової домівки. Навіть власна неписьменна теща називає його «мошенником» (с.16). То на чиїй стороні був Дубковецький? Навряд чи на стороні українців, які жили на своїй землі та виборювали право на свободу. Бо чи назвав би тоді свого сина на честь великого вождя та чи дав би загинути своїй дитині на війні, покинувши колгосп та виїхавши на Волгу, засіваючи там поля у артілі імені К. Лібкнехта (с. 42), в той час, коли у заснованому Дубковецьким колгоспі панував «пан Дітріх», розпухаючи на колгоспних харчах? Хіба міг таке допустити справжній господарник? Сторінки книги можуть розказати про те, що Дубковецького оберігала радянська влада. У Тальне та до колгоспу він повернувся тільки після визволення міста від фашистів. Чому ж не раніше, якщо так любив цей край і людей, що тут працюють? Він був усюди – на Саратовщині, на правому березі Дніпра, в обласному центрі, але тільки не в захопленому Тальному та своєму колгоспі! (с.46).

Про часи геноциду у книзі – ні слова. Хіба ж про це міг сказати заядлий комнезамівець-передовик, організатор «бідняків на боротьбу з куркулями» (с.10)? На сторінках «Здрастуй, завтра!» йдеться про те, що у 1932 році у комуні був безлад: «На столах горами лежить хліб, попід столами валяються скоринки». І це в найважчі часи, коли люди із навколишніх сіл зовсім скоро будуть мерти, як ті мухи. Вмиратимуть у Глибочку, всього за кілька кілометрів від комуни, у Корсунці, Тальному та Зеленькові, інших селах. Падатимуть просто посеред вулиці. Будуть пухнути з голоду діти. Кількість жертв запишуть (сотнями), але ці списки навряд чи будуть відповідати дійсності, бо насправді їх набагато більше. Однак, із якихось дивних причин, жодна людина не помре саме у комуні Дубковецького у єдиному селі на всю округу, що обійдеться без жодної жертви. Чому, запитаєте? Про це історія замовчує. Не згадує про це і книга. Але ж ми знаємо, що просто так нічого не буває. Хіба що сонце сходить і заходить. Просто так би не приїздив на Тальнівщину до простого хлібороба сам Хрущов, і проста селянська дівчина (бідна, у свитці – с.10) Явдоха не поїхала б із глибинки Радянської України до «Харкова і Києва вирішувати державні справи» (с.30), не потрапила б вона і до Москви, на Красну площу і до Кремля. Дубковецький познайомився зі своєю майбутньою дружиною у тальнівському клубі. «Стали ми з жінкою поживати та добра наживати. Я не мав нічого, і вона – нічого» (с.10). Вже абзацом нижче про те, що у Явдохи не було і ломаного гроша за душею, не скажеш, адже коли Дубковецькому нарізали 3 га, то батькові дружини земельки «також прирізали», і тут можна говорити про те, що земля у нього вже була. Пізніше кількість гектарів увесь час росла карколомними темпами: з 51 га у 1923 році до 525-ти у 32-му!
Серед коментарів під дописами про важливість збереження пам’ятника Федору Дубковецькому саме на тому місці, де він стоїть зараз, залишених дописувачами у соцмережах, натрапляємо на такий: «От і вагомі аргументи. 1000 балів. Народ, не знаючи свого минулого і пробачаючи ворогу, ніколи не буде мати майбутнього». А ви з цим згідні?

Олександр ГРИГОРУК