Вісті Черкащини Фахівчиня, якій довіряють: про щоденну місію лікарки з Тальнівщини
Тиша в кабінеті – наче короткий вдих перед новим потоком справ. За дверима – рух, питання, телефони, люди зі своїм болем. Хтось чекає на прийом, хтось не може діждатися відповіді. І в самому центрі – вона.
Ірина Станіславівна Каплюченко – медична директорка Тальнівського центру первинної медико-санітарної допомоги. Спокійна, зібрана, уважна. Та, яка не підвищує голосу, але якої достатньо лише погляду, щоб відчути: вона — сила. Справжня. Тиха. Надійна. Її робочий день не має чітких рамок. Дзвінок може надійти о 7 ранку в неділю, повідомлення – у будь-коли у Viber з-за кордону, бо пацієнтам потрібна порада. Пані Ірина – не лише сімейна лікарка, а й місточок між людьми, лікарями, керівництвом, владою, проблемами та рішеннями.
«Я допомагаю комунікувати всім. І пацієнтам, і лікарям, і місцевій владі. Я – та, хто зшиває систему, щоб вона працювала для людини».
«Не уявляю себе кимось іншим»: шлях до покликання
Свого часу Ірина Станіславівна вступила до медичного університету в Одесі, як сама з усмішкою згадує, випадково. Але з тієї несподіванки виросла глибока любов.
«Тоді була можливість вступити – і я нею скористалася. А сьогодні вже не уявляю, що могла б бути кимось іншим».
Родом із села Криві Коліна, медикиня ніколи не цуралася своєї землі. Навпаки, гордиться корінням. І хоч мріяла повернутися працювати саме в рідне село, життя повело інакше. Проте велика частина пацієнтів з Кривих Колін приходить до неї, бо довіряють, бо знають, бо не з чужого світу.
1930 людей: від двох місяців до дев’яноста п’яти років
На сьогодні в Ірини Станіславівни – 1930 пацієнтів. Діти, дорослі, бабусі й дідусі, мами, тата, цілі родини. Наймолодшій дитині – два місяці, найстаршій пацієнтці – 95 років. «Я люблю всіх однаково. Мені однаково легко і з дорослими, і з дітьми. У кожному бачу щось своє».
Вона пам’ятає обличчя, а головне – долі. «Є такі, які не люблять себе. Бачать хворобу, але відкладають. А потім ти вже не можеш допомогти. Це – найболючіше». Життєве кредо фахівчині – ходити до лікаря вчасно. Вона переконана: своєчасність рятує життя.
Не кабінет, а нервова система закладу
Посада медичного директора – не про керівництво з відстані. Це – бути в курсі всього. Від температури в маніпуляційній до потреби в квартирі для нового лікаря. «Я – місточок. І якщо десь не спрацювало, то йду й лагоджу. Бо система тримається на комунікації».
Керівниця підписує кожен документ, контролює, щоб інформація була правильною, розв’язує конфлікти, стукає у двері влади, просить допомоги, знаходить підтримку. Щиро дякує всім – від підприємців до депутатів та міського голови Василя Сідька, хто допомагає. І не втомлюється повторювати: «Ми – не столиця. Але ми потрібні. Тому боремося за кожного пацієнта».
«Моя команда – моє серце»
Про свою команду пані Ірина говорить з теплом, як про велику родину. Для неї це не стільки колеги, скільки люди, з якими можна пройти вогонь. «Я завжди кажу: довіряйте. Прийдіть і скажіть, якщо щось не так. Ми вирішимо. Разом. Бо тільки так можна вистояти».
Коли вони дякують, це для медичної директорки – найбільша винагорода. Коли пацієнти шлють вітання на День медика, значить, вона на своєму місці.
Моя фортеця: де лікарка відновлює сили
Попри нескінченну кількість обов’язків, Ірина Станіславівна завжди знаходить час для себе та родини – джерела своєї енергії. Кожен ранок зустрічає з чашкою кави в альтанці, коли сходить сонце. Це її простір тиші та внутрішньої рівноваги. А щовечора – обов’язкове «на добраніч» для восьмирічного сина Олександра. «Я прокидаюсь дуже рано. І перше, що роблю, беру каву, виходжу в альтанку й зустрічаю день. Це – моя внутрішня рівновага».
Жінка також вишиває. Хрестиком. Не бісером, бо нитка, за її словами, «тепліша». «Сину вишила сорочку. Не завжди маю час, але як зроблю кілька хрестиків, – то вже радість».
Натхнення медикині – у сім’ї, пацієнтах, у прогулянках природою, у Тальнівському лісі. А ще – поїздках за кермом без визначеного маршруту. Саме там, у цій простоті, вона знаходить свою силу.
Людина на своєму місці
Ірина Каплюченко не жаліється, не нарікає – діє. Вірить у покликання, у лікарювання як спосіб життя. «Медицина – моє життя. Я не знаю, ким би могла бути інакше. І не хочу бути іншою».
Викликів вистачає: брак лікарів, сезонні спалахи, шалене навантаження. Але фахівчиня не здається. «Коли прийом на 60 людей, а має бути на 15, ми не закриваємось. Знаходимо спосіб усім допомогти». Її сила – у діях. Місце – поруч із тими, кому потрібна допомога.
Подяка, що вартує більше за премії
Наостанок, коли мова заходить про свято – День медичного працівника – Ірина Станіславівна знову дякує всім, хто не забуває про маленьку медицину. Місцевій владі, підприємцям, усім, хто підтримує. Бо без цього – ніяк».
А колегам вона зичить віри. «Ніколи не розчаровуйтесь у професії. Допомагати людям – найвища честь. Нехай вас завжди цінують. Пацієнти, рідні, держава. Бо коли тебе шанують – маєш крила».
Післяслово
У цій розмові було багато чесності. Без прикрас, без гасел, без «героїв у білих халатах». Але з глибокою повагою до роботи, яка не дозволяє збайдужіти.
Найбільше хочеться побажати Ірині Каплюченко та всім її колегам, щоб за турботу, яку вони щодня дарують людям, світ відповідав теплом, людяністю й щирим словом: «Дякуємо, що ви є».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
