«Дякуймо ЗСУ, що стримують ворога, а ми навчаємо діток, творимо»: вчителька початкових класів із села на Тальнівщині про навчання та волонтерство

Наталія Миколаївна Ключник – талановита вчителька початкових класів Вишнопільської школи на Тальнівщині, чарівна жінка, щира людина.

Народилася в найкращому, у наймальовничішому селі Піщана. Там, на лоні дивовижної природи, живуть найдобріші у білому світі люди.

–Здається, із селом моя душа пов’язана якимись таємничими нитками, – розповідає жінка. – Час від часу їду туди сама, щоб походити стежками дитинства, поговорити з природою, доторкнутися до кущиків, постояти на березі річки.

Микола Семенович, Наталин батько – сирота, після війни виростав біля дядини. У мами, Ольги Олександрівни, теж не було ні братів, ні сестер.

Батьки мої тяжко працювали, – каже Наталія Миколаївна. – Було в них усе: господарство, пасіка дуже велика. Батько любив столярувати, виготовляв для дому, для людей вироби з дерева. Мама майже тридцять років очолювала Піщанську школу.

У дитячий садочок Наталочка ходити не хотіла. Піклувалися про неї п’ять бабусь-сусідок, але для дівчинки вони були рідними. В одної снідала, в іншої обідала, та варенички несла, інша пиріжечками пригощала.

–У садочок бабуся заведе, а потім піде в магазин по хліб. Доки повернеться, а я вже на порозі хати сиджу й чекаю, – сміється жінка. – Тікала додому різними стежками.

Ольга Омелянівна Шкуро, мамина колега, порадила батькам віддати шестирічну Наталочку до першого класу. Так вона стала ученицею. Закінчивши дев’ятирічку, навчалася в Уманському педучилищі. У рідному селі спочатку працювала вихователькою в дитячому садочку, потім – завідувачкою. Вийшла заміж, переїхала до Вишнополя, народила донечку Олю. У дев’яностих роках здобула вищу освіту в Уманському педагогічному університеті й стала вчителькою початкових класів.

–У кожного з нас є людина, на яку ми прагнемо бути схожими, рівняємося на неї й беремо приклад, – каже педагогиня. – От і в мене є взірець у житті – Ольга Омелянівна Шкуро, моя перша вчителька, класний керівник, учителька української мови й літератури. Не можу не згадати про Нелю Іллівну Кімлик – мою порадницю й наставницю на педагогічній ниві.

Наталія Миколаївна із захопленням розповідає:

–Я закохана у свою роботу й ні на що її не проміняю. Люблю дітей, їхні очі, усмішки. Заходжу до класу – і мені хочеться дістати з неба все, що там є, і кинути до їхніх ніжок. Волію, аби моїм учням було добре, зручно. Прагну запалити той вогник, щоб вони хотіли бігти до школи й нічого не боялися.

Сім’я – це найбільше щастя, яке людина може створити сама. Вона, як гарний, вишитий з любов’ю оберіг, що захищає від бід і нещасть.

–Моєму чоловікові треба пам’ятник поставити, – сміється жінка. – Я вдячна йому за підтримку, за терпіння.

Родина Ключників – Василь Володимирович і Наталія Миколаївна – виростили донечку Ольгу, радіють онукам: дворічному Єгорові й семирічній Златі. Дівчинка (сценічний псевдонім Златая) серйозно займається вокалом, бере участь у музичних конкурсах, на яких займає призові місця, разом із вчителькою музики пише пісні.

Розповіла жінка і про своє захоплення – квіти. Вони в неї скрізь: у хаті, на шляху, у подвір’ї. Каже пані Наталя, що не може бути осторонь цієї краси: вона надихає на творчість, дає сили йти вперед, а деколи допомагає забути про хвороби та негаразди.

Звичайно, говорили ми сьогодні й про найболючіше: про війну, воїнів і благодійників. Наталія Миколаївна співпрацює з одеською волонтеркою Джулією, передає на фронт усе те, що просять наші захисники.

–Посилки ми збираємо з учнями й колегами, – розповідає вчителька. – Приносили все: засоби гігієни, продукти, шкарпетки та особисті привітання від дітей. На Різдво у школі влаштували виставку «Зроби подарунок для воїна». Ми виготовили з дітками віночки у вигляді сердечка, ангелочків і передали нашим воїнам. Їхній радості не було меж. За словами Джулії, хлопці пищали, як діти, їли варення й прикрашали бліндаж дитячими подарунками, раділи, що й у них буде Різдво.

У 2022-2023 роках Наталія Миколаївна навчала сім першокласників, які з’їхалися до Вишнополя з усіх куточків України.

–Які це були дітки! Скільки ми з ними всього зробили! Окопні свічки виготовляли з батьками, – каже вона. – А ще збирали біля школи горіхи, потім їх продали, купили корм для тварин і передали волонтерам.

Жінка розповіла про зворушливу зустріч її школяриків з воїном, татом однієї з учениць, який прийшов у відпустку:

–Ми з ним робили свічки, фотографувалися, діти клали свої долоньки на його руку. Одна з дівчаток вигукнула: «У нього така рука, як і в мене! Я думала, що у воїнів не такі руки».

Наталія Миколаївна помітила в очах чоловіка сльози. Він підхопився, зняв із рукава шеврон і причепив на тюль. І досі він прикрашає осиротілий клас.

–Навчалися в мене дітки з Києва, Харкова, Криму. Я впевнена, що вони й надалі будуть робити добрі справи, бо вже знають, що це не складно, що хороші вчинки роблять нас щасливішими й навіть здоровішими, – промовила вчителька. – Дякуймо ЗСУ, що стримують ворога, а ми навчаємо діток, творимо, мріємо. Усім бажаю швидкої перемоги, щоб усі були здорові, а наші хлопці живі поверталися додому.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Як чиновник Звенигородської військової адміністрації править службу у московській церкві

Читайте нас також в Telegram!