Вісті Черкащини Душа не мириться з тишею: родина з Тального майже три роки чекає батька з війни
Вона каже, що слово «чекати» стало для їхньої родини молитвою. Не дією, а станом душі. Кожен ранок починається з віри, а кожен вечір – зі спогадів. Уже майже три роки вони живуть надією, що двері ось-ось відчиняться, і рідний голос скаже: «Я вдома».
Його звати Олександр Миколайович Задерей. Родом із села Зеленьків, мешкав у Тальному. Людина праці, совісті й доброти. Все життя працював будівельником – чесно, невтомно, з тих, хто не боїться ні тяжкої роботи, ні відповідальності. «Тато завжди дбав про сім’ю, – розповідає донька Дарина. – Працював на заробітках, аби ми ні в чому не мали потреби. Він був людиною дії: не балакав – робив».
У родині його знали як людину з добрим серцем, відкритим словом і щирою усмішкою. Для рідних він – не просто батько. «Він найкращий тато, дідусь, син і чоловік, – каже Дарина. – Людина, яка завжди поруч, підтримає, підбадьорить, знайде потрібне слово. Мужній, справедливий, незламний».
Коли у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Олександр Миколайович був у Польщі. Але, почувши новини, навіть не роздумував – вирішив повертатися. «Ми просили його залишитися хоча б на якийсь час, – пригадує донька. – А він сказав: “Хлопці там, а я тут? Не можу так”».
Повернувшись в Україну, отримав повістку й став до лав Збройних сил. Його позивний – «Стальний». І, мабуть, саме це слово найточніше передає його сутність: твердий, спокійний, рішучий. Людина, яку не зламати.
Олександр Задерей служив у 4-й танковій бригаді, 2-му батальйоні, 1-й роті. Його підрозділ виконував бойові завдання на одному з найважчих напрямків – Соледарському, що на Донеччині.
Остання розмова з рідними відбулася 7 січня 2023 року. За тиждень до того, 1 січня, він вирушив у Соледар – просто після свого дня народження. «Тоді ми бачили його востаннє», – каже донька.
9 січня родині повідомили, що Олександр зник безвісти…
Побратими розповідали, що ті дні були особливо важкими. Позиції утримували до останнього. «Тато поводився спокійно, – згадують, – підтримував інших, не відступав». Він залишився на місці, прикриваючи побратимів. Більше про його долю нічого не відомо.
Пошуки тривають із січня 2023 року – два роки і дев’ять місяців. Родина зверталася всюди: у військові частини, до волонтерів, у Червоний Хрест. Поки що – без офіційних відповідей. Та відчай – не про цю родину.
«Сили дає любов і віра, – каже Дарина. – Ми не можемо інакше. Він наш тато, наш приклад мужності, чесності, сили. Його характер, як його позивний. “Стальний” – це про нього».
Сьогодні вдома його чекають дружина, донька, батьки, теща, внучка, брат, племінники, друзі – усі, хто знає, що він мусить повернутися. На стінах – фотографії. У словах – спогади. В серці – віра.
«Чекати – це не просто рахувати дні, – каже Дарина. – Це стан серця. Це коли любов сильніша за біль. Коли кожна молитва починається зі слова “тату”.»
І якщо запитати, що б вона сказала, якби мала змогу говорити з ним зараз, відповідь буде короткою, але з тією глибиною, що не вміщається у жоден текст:
«Тату, ми тебе любимо і чекаємо. Повернись, будь ласка. Ми віримо, що ти живий і обов’язково повернешся додому».
Дарина Задерей звертається і до інших родин, що переживають схожий біль:
«Не втрачайте віру. Навіть коли здається, що сил більше немає – тримайтеся. Любов і молитва творять дива. А військовим – безмежна вдячність за мужність і відданість. І всім людям хочу нагадати: кожен зниклий – це не просто ім’я у списку. Це людина, яку дуже люблять і чекають вдома».
Вона не ставить крапку в цій історії. Бо знає: одного дня вона знову почує його голос. Бо «Стальний» ніколи не здається. І в їхній домівці знову пролунає те саме слово, на яке вони моляться вже стільки часу – «Тату…»
Аріана НЕСТЕРЕНКО
