Вісті Черкащини Духовність і предковічність колядок (на прикладі Тальнівщини)
У зимову ніч, коли сніг м’яко вкриває поля й дахи хат, а морозне повітря пахне димом з коминів пряною хвоєю, легко помітити: колядка – пісня, що існувала ще до часу. На Тальнівщині, як і в інших куточках України, ці наспіви живуть, передаючи духовну пам’ять про першотворення світу. Її космогонічність не лише відображає давні уявлення, а й дарує відчуття зв’язку з предками, з їхньою здатністю створювати лад словом.
Світ ще не названий, але вже звучить
У давніх колядках світ ще не має назв. Немає сіл, доріг, навіть часу. Спершу – вода: тиха, безмежна, як подих до слова. Дерево стоїть посеред води не конкретне, а символічне. То вісь, навколо якої будується буття. На ньому – птахи, що радяться між собою. Вони не квапляться, бо поспіх – ознака історії, а не початку.
Агатангел Кримський вважав, що саме тут зберігся первісний міфологічний погляд на світ, коли пісня не описує реальність, а створює її. І на Тальнівщині, під світлом сріблястих зір, колядний голос звучить живо, ніби сніг і морозне повітря самі підхоплюють його, перетворюючи ніч на святий простір для слова.
Космос як форма віри
У колядках віра не проголошується, а дихає разом зі світом. Сонце сходить, бо світ має лад. Зоря світить, бо хтось тримає напрям. Місяць знає міру часу, і вона приймається без спротиву.
Вадим Мицик називав колядки народним богослов’ям. Але воно не книжне, бо
зростає з поля, запаху свіжого снігу, хатнього тепла, диму над дахами, продовження роду. Духовність тут не відокремлена від земного, а в ньому живе.
Предковічність як тиха присутність
Коли звучить коляда, час перестає бути прямою лінією. Він згинається у коло. Василь Скуратівський називав це обрядом пам’яті, але не подієвої, а буттєвої.
У таку ніч інколи стоїш біля вікна хати на Тальнівщині, слухаючи далекий колядний голос із сусідньої вулиці. Ще не слова, а лише інтонація, що губиться в тиші між деревами. Сніг (на жаль, не завжди) тихо рипить під ногами, морозні крони дерев відбивають ліхтарі, а повітря пахне хвоєю і димом. У цій інтонації відчувається не чиєсь конкретне «я», а родова впевненість, що світ тримається.
Різдво як світло всередині Космосу
Християнство не зруйнувало цього Космосу. Воно увійшло в нього, як світло пробивається крізь крихітне вікно в темній кімнаті, не змінюючи форми. Олекса Воропай наголошував: народна традиція не відмовилася від давніх образів, а прийняла новий центр – Різдво.
У колядках Христос народжується не поза світом, а в ньому. Коли слухаєш пісні на Тальнівщині, Різдво постає не як історична подія, а як щорічне відновлення світла, що підтримує лад буття. Мерехтливі вогники вікон і крихітні ліхтарики відлунюють колядний голос, наче сам простір святкує.
Це слово тримає світ
Колядка не потребує сцени. Їй достатньо порогу хати, кількох голосів і тиші між словами. Коли вона звучить, світ стає менш випадковим, ніби згадує задум свого творіння. Космогонічність колядки – не архаїка. Це здатність культури щоразу збирати світ словом, коли він розхитується.
Післяслово
Колядка звучить у найдовшу ніч року. Але вона не про темряву, а про пам’ять світла. Про те, що світ уже був створений і може бути створений знову. І коли вночі долинає голос колядника з Тальнівщини, змішаний із шелестом снігу та пахощами хвої, стає зрозуміло: Космос слухає. Й, отже, триває.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
