Вісті Черкащини Довгожителька з Тальнівщини відсвяткувала 102 роки
Софія Мусіївна Якуніна нині з 2006 року проживає в Романівці, у травні відсвяткувала 102 роки, єдина донька її померла 2016 року, в 72 роки, а зять 1998 року у віці 65 років. Її доглядає онук Володимир Фещук, якому 45 років. У Романівку приїхала до єдиної доньки з Христинівки.
«Народилася Софія Якуніна 21 травня 1922 року в Харківській області в селі Колодна (біля Куп`янська), якого навіть не можна знайти на карті України: чи перейменували, чи злилось з іншим населеним пунктом. Під час голоду у 20-х її тато поїхав у Краснодарський край, але додому не повернувся. Початок колективізації та сімейні обставини 1929 року змусили бабусю зі своєю мамою, а моєю прабабусею переїхати на проживання в Київ, – так розповідає онук Софії Якуніної. – Вони обидві працювали на підприємстві, їм видавали пайок: кусочок хліба. Так вони вижили під час голодомору 1932-33 років. Прабабуся Ольга після переїзду влаштувалась на деревообробному заводі, де виготовляли паркет, а згодом на взуттєву фабрику. Бабуся Софія змушена була працювати після закінчення 7-ми класів фрезерувальницею на заводі «Арсенал», виробляла цивільну продукцію: сільськогосподарське обладнання, інструменти та побутові товари різного призначення. Фізично ця робота була тяжкою, тому вирішила піти ще на курси медсестер, які відкрили при заводі, успішно їх закінчила і 23 червня мала отримати військовий квиток, але 22 червня 1941 року почалася війна. У 18 років у складі медичного батальйону потрапила в оточення та під бомбардування літаків, була поранена в ногу, підібрали люди з села, що на Полтавщині, лікували її, доглядали. Почав підніматись тиск, а коли одужала, то фронт відійшов на схід, був уже далеко. Тому повернулась до мами в Київ. Але не довелось бути разом, забрали ешелоном в Німеччину. Проте пізніше і її мама туди потрапила. Зустрілися. Софія Якуніна працювала на заводі з військовополоненими, виготовляла військові боєприпаси. Познайомилась із поляком Яном, одружилася, народилася донька Олена. У 1945 після закінчення війни приїхала в Польщу, але родина Яна була не в захопленні від синового вчинку, який привіз дружину, дитину та ще й тещу. Тому бабуся Софія Мусіївна разом зі своєю мамою та донькою вирішили їхати в Україну. Жити в Києві їм не дозволили, бо вони вважалися ворогами колишнього союзу, вислали на поселення в Черкаську область. Вдалося їм осісти в Христинівці, тут Софія Якуніна влаштувалася медсестрою в дитячий садочок».
Це вольова жінка, яка ніколи не здається. У 2022 році напередодні війни зламала ногу в бедрі. Довго не могла ходити. А коли все зрослось, займалась фізкультурою, прикладала багато фізичних зусиль і розробила. Наступний день народження святкувала, так сказати, на своїх ногах. Має ясне мислення, гарну пам`ять, не дуже добре бачить, але любить дивитися телевізор, побалакати, дуже цікаво розказати про минуле в усіх подробицях. Щороку на день народження до неї приїжджають колеги з Христинівки з квітами та подарунками. До пенсії там вона працювала медсестрою в дитячому садочку, її пам`ятають, цінують. Кожного приїзду 2-3 години сидять, спілкуються.
Рецептом довголіття є людська доброта, увага, чуйність, підтримка колег, друзів, родинне тепло і взаєморозуміння. Онук кожні 4 дні приїжджає з Києва, а наступні 4 дні, коли їде на роботу, до неї заходять 2 рази на день – хрещена Володимира Фещука Лідія Попрієнко, хоч сама вже поважного віку, соціальний працівник та друзі. Позитивні емоції додають віку і здоров`я.
–У відчаї людина з хвороби не виходить. Також позитивно на людину впливає те, що вона відчуває себе потрібною, що про неї турбуються, – додає на закінчення нашої розмови онук.
Марія БІРЧЕНКО
