Вісті Черкащини Дороги військового з Тальнівщини: від прикордоння до фронту
Є такі люди, яких викохує земля, як колос на ниві, щоб вони стали її щитом і совістю. Серед них – тальнівець В’ячеслав Миколайович Хмара. Свій день народження – 2 вересня – він зустрів не в теплі рідної хати, а серед гулу війни, на битих дорогах, де кожен крок – наче молитва за життя.
Його стежка завжди вела поруч із службою: прикордонні застави, міліцейська форма, охоронна вахта, військові частини… Наче сама доля, мов стрічка з вишитого рушника, вела його крізь роки, щоб у найтяжчу годину він став на захист своєї землі. І став. Як дуб посеред серед бурі, як син, що не зрадив ні матері, ні поля, ні неба над Тальнівщиною.
Коли почалася дорога війни
2014 року, коли на східній землі України спалахнуло полум’я, що не гасне й досі, В’ячеслава, мов птаха, вирваного з гнізда, понесло туди – у саму серцевину бурі. Не простим солдатом ішов – прапорщиком, командиром. Як батько, прикривав своїх хлопців у найстрашніші хвилини, коли земля здригалася від вибухів, а небо мовчало.
Він ступав дорогою, що починалася з першого пострілу й вела крізь утрати, нічні тривоги, крізь тишу після бою, гучнішу за саму канонаду. І кожен крок українського воїна – то була молитва за життя, за тих, хто поруч, і за ту землю, що пахне полином і кров’ю. Так почалася його війна – велика, гірка, але свята, бо за рідне.
Під Броварами, коли Київ виїжджав
Коли ворог, мов чорна хмара, рушив на Київ, Слава був серед тих, хто не сховався за страхом, а став як дуб серед бурі. 22 лютого він сказав рідним: «Їдемо». І вже 23-го й 24-го він, як і тисячі його побратимів, бачив, як з міста, мов весняна повінь, текли кияни. З дітьми, з тривогою в очах, з тремтячими руками на кермах.
Воїни стояли під Броварами, де асфальт стогнав під колесами, а повітря – густе від мовчання. Дороги були заповнені не людьми – відчаєм. Над ними нависав страх, мов сірий туман, що не розсіюється навіть на світанку.
І тоді, серед того всього, Слава прошепотів: «Я не знаю, чи виживу. Не знаю…»
Але вижив. І коли наступ на Київ було зупинено, повернувся, щоб знову стати в стрій – тепер у 72-й бригаді, де кожен день – як молитва, а поруч побратими по крові й по духу.
Бахмут, Курахове. Важкі дороги
Далі дорога повела В’ячеслава Хмару туди, де земля стогнала від обстрілів. Бахмут, Курахове, інші гарячі точки – місця, де бій не вщухав ні вдень, ні вночі.
Доля випробовувала Воїна. Контузії й поранення переніс не раз. Одного разу ворожий дрон скинув боєприпас, дерево впало й придавило В’ячеслава Миколайовича. Три дні рідні не знали, чи живий. Проте найбільше болить не тіло, а душа. Усі його побратими з перших років війни загинули. Жодного не лишилося. «Друзів немає», – каже Захисник коротко, і в цих словах гіркота всієї війни.
Фронтовий водій
Сьогодні він служить в іншій бригаді. Його зброя – кермо. Дорога, якою їде, не знає спокою: вибоїни, пил, тиша, що часом лякає більше за вибух. Завдання водія – довезти хлопців на «нуль» і забрати назад. За день –десяток маршрутів, за ніч – дві години сну. Кожен виїзд – як нитка, натягнута між життям і смертю.
Командир звернувся до нього з привітанням:
«В’ячеславе, вітаю з днем народження. Твій спокій, впевненість та відданість – це риси, які заслуговують на повагу та захоплення. А твої навички водіння – завжди приклад для інших. Ти справді вмієш довести, що за кермом можна бути надійним і впевненим у будь-якій ситуації. Бажаю здоров’я, витримки та ще більше перемоги».
Ці слова – як стиха покладена рука на плече. Адже не всі люди шукають слави, а мовчки роблять свою роботу. І стають для інших опорою, мов тиха скеля серед бурі.
Материнське серце
Найбільша сила Слави – у серці, яке завжди повертається додому. Там, у тихій хаті, чекає мама Любов Дмитрівна Хмара. 30 серпня їй виповнилося сімдесят. Вона нині тяжко хвора, але тримається. Мужається на надії, синівських дзвінках, на тому, що він живий. Завше запитує: «Мамо, як Ви?» І навіть коли голос втомлений, завжди додає: «У мене все добре». Для матері ці слова – як подих свіжого вітру, як світло у вікні, як тиха молитва, що не дає згаснути.
Людина, що піднімає інших
В’ячеслав не любить багато говорити. Дома він мовчазний, зберігає війну в собі. Але для молодих хлопців – наче старший брат. Каже сестрі Олені: «Я мушу піднімати їм настрій, бо хлопці молоді, а я вже багато пройшов».
Так, він пережив втрати, рани, зраду часу. Війна чоловіка змінила, але не зламала. У ньому – тиха сила, що не кричить, але тримає.
Привітання від нас усіх
Сьогодні ми вклоняємося Вам, В’ячеславе Миколайовичу, за мужність, витримку, грізну дорогу, якою йдете.
Низький уклін і Вам, шановна Любове Дмитрівно, за сина, якого виховали з серцем, що не боїться бурі.
З Днем народження, славний воїне. З ювілеєм, дорога мамо.
Нехай Господь береже Вас обох. Нехай дороги ведуть тільки додому. Нехай над Вами буде мирне небо.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
