Вісті Черкащини До останнього подиху: пам’яті солдата-піхотинця з Тального
Існують особистості, чиї душі, здається, сповнені світла. Вони притягують до себе інших добротою, щирістю та спокоєм. Такою людиною був Роман Горошко. Його життя, просте й водночас багатогранне, залишило глибокий слід у серцях рідних і друзів. Він умів поєднувати в собі силу й теплоту, рішучість і людяність. У мирний час його руки створювали, у важкий – захищали. Роман не прагнув слави, але здобув вічну пам’ять, ставши тим, хто віддав найдорожче за свободу й майбутнє рідної землі.
8 січня міський голова Василь Сідько вручив посмертну відзнаку 467-го окремого піхотного батальйону дружині полеглого захисника України Валентині.
Його історія бере початок у Тальному, де соняшники цвітуть під літнім сонцем і палко духмяніє липовий цвіт. Містечко стало Романовою домівкою, символом його любові й місцем останнього спочинку. У дитинстві навчався в місцевих школах, а згодом, після строкової служби, працював у дробильному цеху Тальнівського щебеневого заводу. Просте, але наповнене працею і мріями життя.
Чоловікова душа прагнула спокою, а серце – щастя для своєї родини: мами Тамари Арсентіївни, дружини Валентини, сина Максима та дітей дружини Ніни й Максима, яких він виховував і любив як рідних. У кожній справі Роман проявляв себе як чесна й порядна людина, яка завжди стояла на боці справедливості. У нього були амбітні плани: жити довго, мирно й щасливо.
Про своє коротке, але щасливе подружнє життя нам розповіла Валентина Горошко. Пам’ятає, як, вражена горем – смертю першого чоловіка, побачила дивний сон. Вона стояла біля ставка. Сонце відблискувало на воді, а в її серці панувала темрява. І раптом, немов послані з небес, на воді з’явилися лебеді. Білі, пухнасті, такі ж чисті і невинні, як почуття, які невдовзі почала відчувати до Романа, хрещеного батька донечки Ніни. Ті величні птахи невдовзі й справді з’явилися на ставку. Вони стали символом їхньої родини, вірності й кохання, яке зродилося в найважчі часи. Як і ті лебеді, чоловік і жінка знайшли одне одного і разом попливли життям. Лише 9 років, що промайнули, немов чарівний сон.
«У низині поблизу Романової хати ми посадили берези. Кожну – в день народження когось із родини: сина Максима, який зараз захищає Україну на передовій, моїх дітей Ніни й Максима, а також нашу, – говорить Валентина. – Мій чоловік – романтик, совісна й чуйна людина. Я вдячна долі, що зустріла його на своєму шляху».
Роман мріяв, що через роки сивочоле подружжя разом з онуками відпочиватиме в затишку цих дерев. Проте війна змінила все, перекресливши його сподівання. У серпні 2023 року Роман Миколайович став на захист рідної землі, залишивши звичне життя позаду. З лагідного та спокійного чоловіка він перетворився на відважного воїна, готового віддати життя за свою країну. Військова служба розкрила його справжній бойовий дух. Без страху вирушав на виконання завдань, підтримуючи побратимів і вірячи в перемогу.
За кожної нагоди, навіть у найнебезпечніші миті, Роман дзвонив своїй коханій. Голос його був завжди спокійний, хоч серце розривалося від переживань. Він намагався приховати, як важко йому в цьому пеклі, серед вогню й вибухів, але його слова все одно не могли приховати тривогу. Він говорив, що живий і здоровий, що все буде добре, хоча й знав, скільки болю та неспокою це спричиняє. І в кожному слові, у кожному його «люблю» можна було відчути жадібну потребу повернутися додому, до рідних, щоб пригорнути до себе маму, дітей і дружину. Він мріяв про це навіть у найтемніші моменти: про той мир, де він знову буде поруч, де їхні серця битимуться в унісон, а не на відстані, з війною між ними.
Востаннє Воїн зв’язався з рідними 3 червня 2024 року, повідомивши, що вирушає на «гарячу позицію» й знову вийде на зв’язок через 10 днів. Однак, замість очікуваного дзвінка, рідні отримали іншу новину: 5 червня 2024 року, під час виконання бойового завдання в Луганській області, Роман Миколайович Горошко загинув.
Його від його рідних навіки відділила остання розмова, остання обіцянка вийти на зв’язок, останнє слово… І нев’януча пам’ять про Героя, який віддав своє життя за мирне небо над рідною землею.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
