Вісті Черкащини 
Десять років, які звучать: «Новий Дзвін» – історія довіри, боротьби і великої родини
6 березня 2026 року газета «Новий Дзвін» святкує свій 10-річний ювілей. Десять років – це не просто дата, це тисячі історій. Сотні доль. Безсонні ночі. Непрості рішення. Сміливі публікації. І головне – довіра людей. Це десять років життя разом із громадою.
Як усе починалося: маленьке приміщення і велика віра
Ми починали скромно. Невелике приміщення. Кілька столів. Колектив із кількох людей, які вірили, що громаді потрібне чесне слово. Перші номери були невеличкими, але наповненими сенсом. Ми самі шукали теми, самі виїжджали на події, самі переживали, чи знайде газета свого читача. І вона знайшла.
Сьогодні «Новий Дзвін» – це потужне друковане видання з великим тиражем і широкою географією розповсюдження. Це сучасна онлайн-платформа – сайт «Вісті Черкащини», де новини області та громад з’являються оперативно і доступні читачам далеко за межами Тальнівщини. Нас знають і читають на Калинопільщині, Звенигородщині, Лисянщині, Тальнівщині. Але головне – нам довіряють.
«Ми чи не першими бачимо проблеми людей»
Це не гучні слова. Це реальність. До редакції щодня приходять люди. Телефонують. Пишуть. Плачуть. Радяться. Сміються. Діляться найпотаємнішим. Ви довіряєте нам свої історії.
Ви йдете до нас по допомогу. І ми намагаємося її дати.
Саме так народжувалися матеріали, після яких проблеми починали вирішуватися.
Після звернення журналістів вирішувалися проблеми з благоустроєм у громаді, з дорогами, з медичною допомогою. Після публічності чиновники змушені були пояснювати свої рішення. Ми піднімали питання, чому громади хочуть розпоряджатися власними коштами, а не «випрошувати їх у районі». Ми писали про випадки затримання неповнолітніх за громадянську позицію. Ми розбирали бюджет громади по поличках. Ми ставили незручні запитання. Деякі проблеми роками залишалися невирішеними, ніби їх не помічали. Але варто було їм з’явитися на сторінках нашої газети – і процес зрушував з мертвої точки. Іноді нам погрожували. Іноді обіцяли розправу. Але ми не відступали. Бо журналістика – це не про зручність. Це про відповідальність.
Коли текст рятує життя
За ці роки ми написали сотні матеріалів про збори коштів для хворих жителів громади, для військових, для родин у скруті. Ми розповідали історії п’ятьох неповнолітніх дітей із Гуляйки, які потребували допомоги кожного з нас. Наші журналісти були ініціаторами підтримки цієї сім’ї. Ми писали, як небайдужі жителі громади разом із нашими колегами наводили лад у будинку родини, що опинилась у складних життєвих обставинах. Ми збирали кошти на слуховий апарат для маленького хлопчика з Гусакового. І це були не просто тексти, а кроки до реальних змін. Ми бачили, як після публікацій люди об’єднувалися. Як кошти надходили швидше. Як громада ставала сильнішою. Ми писали про волонтерство, яке об’єднує Тальнівську громаду. Про те, як із Тальнівщини для бійців на передову знову вирушає допомога. Про створення пункту волонтерської підтримки. Про забезпечення переселенців гуманітарною допомогою. Ми не просто інформували. Ми були частиною цього руху.
Редакція-волонтерський хаб
З початком повномасштабної війни ми продовжували працювати під звук перших сирен, від яких хололо всередині. Тривога стискала груди, невідомість лякала, але зупинитися ми не мали права. Ми розуміли: у той момент кожне наше слово – це не просто новина. Це надія. Це підтримка. Це світлий промінь у темні часи. І навіть тоді, коли за вікном лунали сирени, ми писали. Бо знали: нас читають. Нас чекають. Нам довіряють. Коли почалася повномасштабна війна, у редакції виникла ініціатива створити волонтерський хаб. Паралельно з випуском газети ми пакували передачі на фронт, приймали допомогу, готували, пекли, сортували речі. Вантажили зібране на фронт. Ми збирали разом із громадою. Ми відправляли на передову. Ми отримували подяки від військових. Ми працювали на межі можливостей. І при цьому продовжували робити свою основну справу – говорити і писати правду.
Разом із громадою у кожній справі
Ми брали участь у толоках. Збирали сміття в лісопарку, посадках, на узбіччях доріг. Ми їздили у кожне село, слухали людей, описували проблеми і шукали шляхи їх вирішення. Ми розповідали про мисливців, які навчали журналістів полюванню та стрільбі. Ми навчалися надавати першу домедичну допомогу разом із героями наших статей. Раділи, коли головний приз від «Нового Дзвону» виграла листоноша з Тального. Ми проводили розіграші призів серед передплатників. І щиро раділи, коли хтось вигравав. Бо нам хотілося зробити вас трохи щасливішими. Подарувати усмішку. Бо ви для нас – велика родина. Ви довіряєте, і це найбільша цінність. За ці десять років ми напрацювали авторитет. І він вимірюється не грамотами, а довірою. Люди самі приходять до редакції. Приносять статті. Надсилають листи. Розповідають найпотаємніше. Іноді просто сідають і говорять, бо знають, що тут їх вислухають. Ви телефонуєте нам у складні моменти. Ви смієтесь разом із нами. Ви разом із нами вирішуєте проблеми. Для нас це надзвичайно важливо.
Ми чуємо вас
Ми обдзвонюємо наших передплатників. Питаємо думку. Дослухаємося до порад. Саме так з’явилися нові рубрики: «Запитай у ШІ», рецепти, історичні матеріали, життєві історії, юридична допомога, публікації про полеглих Героїв і Героїв нашого часу, новини області та громад. Ми тримаємо руку на пульсі. Пишемо про нові ініціативи, установи, заходи. Висвітлюємо несправедливість влади. Стаємо голосом тих, кого не чують.
Там, де люди, там і ми
До редакції не просто телефонують чи пишуть, до нас приходять. Дехто часто заходить «на хвилинку», щоб порадитися, розповісти новину або просто поспілкуватися. З роками багато читачів стали нам по-справжньому рідними. Ми знаємо їхні історії, радіємо їхнім успіхам, хвилюємося за їхні труднощі.
Особливо цінними для нас є моменти, коли після публікації матеріалу герої телефонують або пишуть слова вдячності. Коли дякують за уважність, за чесно і точно передану історію, за підтримку й розголос – це найбільша нагорода для журналіста. Такі відгуки – це підтвердження, що ми працюємо недаремно. Що кожне слово має значення. Що повага до людини і її історії – це не просто принцип, а основа нашої роботи. І саме ці слова надихають нас створювати нові матеріали з тією ж відповідальністю, щирістю і глибокою людяністю.
Ми проживаємо кожну втрату разом із громадою
Є теми, які неможливо писати «просто як журналіст». Прощання з полеглими Героями ми пропускаємо крізь своє серце. Ми бачимо. Ми чуємо. Ми проживаємо кожну втрату по-своєму. Коли стаємо на коліна разом із громадою. Коли тримаємо в руках квіти з чорною стрічкою.
Коли робимо записи, фото, коли підбираємо слова для статті, знаючи, що жодне слово не зменшить болю. Десятки зламаних доль. Крик матерів. Плач дітей. Сльози дружин. Ці моменти назавжди залишаються в пам’яті. Ми не просто висвітлюємо події, ми розділяємо біль разом із вами. І кожен матеріал про Героя – це не лише журналістська робота. Це шана. Це вдячність. Це пам’ять, яка житиме на сторінках нашої газети.
Наша команда – це наша сила
За ці десять років «Новий Дзвін» творили люди. Різні за характером, досвідом, життєвими дорогами, але однаково віддані справі. Хтось був із нами від перших номерів. Хтось долучився пізніше. Хтось сьогодні поруч у редакції, хтось уже будує своє життя в іншому місті чи країні. Але ми не ділимо колектив на «колишніх» і «теперішніх». Бо кожен, хто працював у «Новому Дзвоні», – частина нашої спільної історії. Це люди, що діставалися на роботу пішки із сіл через відсутність транспортного сполучення. Люди, які працювали у вихідні, у свята, ночами, коли верстка не чекала і дедлайн не переносився. Люди, які їхали на зйомки в дощ і мороз, поверталися пізно й знову сідали писати. І тоді, і зараз ми працюємо не «за годинами», а по совісті.
Ми щиро вдячні кожному, хто творив і творить ім’я «Нового Дзвону»:
Ользі Осіяненко,
Катерині Кіхтенко,
Ліні Яловській,
Юрію Стригуну,
Олегу Шатайлу,
Ользі Москаленко,
Олександру Григоруку,
Марті Довжук,
Марині Камінській,
Наталії Головецькій,
Аріані Нестеренко,
Таї Каяфюк,
Ігорю Зелінському,
Максиму Сухоносу,
Тетяні Івашкевич,
Ярославу Карповіцькому,
Єлизаветі Семко,
Олександру Щербатюку,
Миколі Замковенку,
Анатолію Герасименку.
Окремо, з глибокою вдячністю і світлою пам’яттю, згадуємо Валентина Гордєєва та Феофана Білецького. Вони назавжди залишаться частиною нашої команди, нашого серця, нашої історії. Саме завдяки цим людям «Новий Дзвін» звучить уже десять років. І звучатиме далі.
Десять років – і це тільки початок
«Новий Дзвін» – це більше, ніж газета. Це голос громади. Це підтримка. Це щит від беззаконня. Це спільна історія. Ми працюємо для вас і завдяки вам. І поки ви телефонуєте, довіряєте, пишете і приходите, наш дзвін буде звучати. Дякуємо кожному, хто з нами всі ці роки. З ювілеєм нас усіх, із десятиріччям великої спільної дороги.
З повагою і шаною ваша редакторка Анна ДРАГУН
